Розділ 26: Пробудження Вартового

Третій день почався не зі світанку, а з передсмертного стогону самої землі. Сянь Юань, стародавнє і мовчазне, здригнулося до самої основи, коли велетенські бури Окріуму нарешті пробили останню перепону. Звук металу, що вгризається в живий камінь, був схожий на скрегіт тисячі зубів. Пил, сивий і задушливий, заповнив тунелі, а слідом за ним прийшла вона — бездушна армія Шена.

Стирачі рухалися в ідеальній, моторошній синхронності. Сотні постатей у матово-сірих обладунках, чиї шоломи не мали прорізів для очей — лише холодні сенсори, що виловлювали тепло й емоційне випромінювання. Вони не були солдатами в класичному розумінні; вони були продовженням волі Імператора, механічним втіленням забуття.

Джин стояв у вузькому горлі Східного проходу, де камінь стін був посічений стародавніми тріщинами. Він був один. Мейлін, за його наполяганням, відійшла до другого рубежу. Він бачив, як вона озиралася, як її пальці тремтіли на пульті детонаторів, і це було останнє, що він дозволив собі відчути перед тим, як зануритися в холодну лють бою.

— Починай, Мейлін! Зараз! — вигукнув він у рацію.

Вибух прогримів миттєво. Тонни породи обвалилися зі стелі, перемелюючи першу шеренгу Стирачів на брухт. Повітря завібрувало від ультразвукових пасток, які Мейлін налаштовувала всю ніч. Стирачі завмерли, їхні Синхронізатори почали іскритися, видаючи жахливий високий писк. Але їх було занадто багато. Ті, що йшли позаду, просто переступали через понівечені тіла своїх побратимів, не уповільнюючи крок.

Джин вихопив свій важкий гвардійський меч. Сталь, викована в кузнях Окріуму, здавалася чужою в його руках. Він кинувся вперед, перетворюючись на вихор із леза та броні. Кожен його удар був точним і смертоносним. Його очі вже налилися густим сливовим кольором — ознака граничної концентрації Резонансу. Він рубав кінцівки, пробивав нагрудники, але на місце одного вбитого ворога ставало троє нових.

Раптом простір навколо нього неначе загус. П’ятеро елітних Стирачів оточили його, синхронно піднімаючи пристрої, схожі на подовжені камертони  — Камертони Забуття.

— Почати процедуру випалювання, — пролунав бездушний голос крізь динаміки.

Між зубцями камертонів спалахнуло фіолетово-сіре марево. Джин відчув удар небаченої сили — не в тіло, а в саму суть свого буття. Це було так, наче тисячі гарячих гачків упилися в його пам'ять і почали тягнути.

Біль був нестерпним. Джин упав на одне коліно, меч зі дзвоном випав із його рук. Перед очима все попливло. Він відчув, як зникають образи: обличчя Мейлін почало розмиватися, наче малюнок під дощем. Його дитинство в Окріумі, роки служби, навіть обличчя Еліаса — все це затягувалося сірою плівкою небуття.

— Ні... — прохрипів він, стискаючи зуби так, що на яснах виступила кров. — Я... не забуду...

Але анти-резонанс був сильнішим. Порожнеча заповнювала його розум, витісняючи все людське. І в цей момент, коли він уже був готовий перетворитися на пусту оболонку, десь у найглибших пластах його душі, куди не могли сягнути камертони Шена, стався розлом.

Це не був спогад. Це було Пробудження.

В одну мить сірий туман розірвався золотим спалахом. Джин побачив себе не в цьому тісному тунелі, а на вершині світу, що не знав кордонів. Навколо нього розкинулися Небесні Сади, де кожен подих був музикою. Він побачив свої руки — вони тримали не сталевий меч, а потоки чистої енергії.

«Ти — Вічний Вартовий,» — прошепотіло тисячолітнє відлуння. — «Ти — той, хто стоїть на межі світла і порожнечі. Твій обов’язок — не нищити, а оберігати. Твоя сила — у пам’яті про те, що варто захисту.»

Він згадав Лянь, що плела нитки гармонії. Він згадав Еліаса, чий голос створював острови. Він згадав Мейлін — ту малу дівчинку з очима, що бачили крізь час. Це почуття захисту, яке він плекав у собі всі ці роки, не розуміючи його природи, нарешті знайшло своє справжнє ім’я.

Джин раптом випрямився. Стирачі, що продовжували тиснути на нього хвилями забуття, завмерли. Їхні сенсори почали зашкалювати. Джин більше не був Об’єктом. Він був первісною силою.

Його очі змінилися назавжди. Колір кори дуба зник, сливова лють розчинилася. Тепер вони сяяли густим, величним сливово-золотим світлом. Це було золото Хранителів, змішане з фіолетовим полум’ям Вартового.

— Ви прийшли забрати мою пам’ять? — голос Джина став громом, від якого здригнулися склепіння. — Заберіть же мою лють!

Він розвів руки, і замість того, щоб підняти меч, він створив дещо неймовірне. Навколо нього спалахнула сфера сліпучого фіолетового світла. Це не був просто щит. Це був Абсолютний Щит, викуваний із чистого Резонансу.

Коли хвиля анти-резонансу від камертонів вдарилася об цей щит, вона не просто зупинилася — вона відскочила назад, посилена вдесятеро. Джин відчув, як через нього тече енергія самих зірок. Він зробив крок вперед, і кожен його рух відгукувався пульсацією світла.

— Геть! — вигукнув він.

Фіолетово-золота хвиля вибухнула від нього в усі боки. Вона пройшла крізь Стирачів, як ніж крізь масло. Але вона не руйнувала їхні тіла — вона руйнувала саму ідею їхнього існування. Камертони Забуття в руках солдатів Шена розсипалися на пил. Самі Стирачі застигли, їхні Синхронізатори перегоріли, і вони почали падати один за одним, перетворюючись на нерухомі купи металу. Одним імпульсом Джин очистив увесь прохід.

Тиша, що настала, була ще важчою за гуркіт бою. Джин стояв у центрі тунелю, оточений сяйвом, яке повільно вщухало, але не зникало зовсім. Його погляд був спрямований у порожнечу, де щойно був ворог.