Розділ 25: Тіні в механізмі

Сянь Юань змінилося. Колись спокійне, майже сонне місто, що жило в ритмі стародавніх каменів та тихого шепоту підземних вод, тепер нагадувало розтривожений вулик. Повітря, раніше наповнене ароматом вогкого моху та квітучих кристалів, тепер стало сухим і наелектризованим. Кожен удар бурів Шена, що долинав згори, відгукувався в серцях мешканців не просто вібрацією, а відчуттям фізичного болю.

Люди Сянь Юань — ті, хто поколіннями переховувався від залізної руки Окріуму — тепер виходили на площі. На їхніх обличчях не було паніки, але був глибокий сум. Батьки міцніше стискали руки дітей, дивлячись на лазурові пелюстки моху, що де-не-де осипалися зі стелі. Вони відчували, що їхня затишна в’язниця, яка була для них єдиним домом, ось-ось перетвориться на поле бою. Майстер Лун наказав усім спускатися до найнижчих рівнів, ближче до Зали Відлунь, де камінь був найміцнішим, але навіть там люди шепотілися: «Чи витримає Сянь Юань? Чи не станемо ми тишею, як ті, хто залишився нагорі?»

У технічних тунелях, що вели до Східної Брами, робота кипіла в іншому темпі. Тут панував запах мастила, паленого металу та рішучості.

Мейлін стояла на колінах біля розкритої панелі управління стародавньою гідравлічною пресою. Її пальці, забруднені сажею, швидко переплітали дроти, з’єднуючи систему з датчиками Резонансу. Поруч із нею Джин встановлював масивні сталеві балки, які мали стати частиною обвальної пастки.

— Ти впевнена, що це спрацює? — запитав Джин, витираючи піт із чола. Його голос у вузькому тунелі звучав низько і заспокійливо. — Стирачі не відчувають страху. Вони просто йтимуть вперед, навіть якщо ми розчавимо половину з них.

Мейлін підняла голову, і її сині очі на мить спалахнули кришталевим світлом.

— Вони не відчувають страху, але вони підкоряються фізиці. Якщо я перевантажу ці конденсатори, коли вони переступлять межу, Синхронізатор у їхніх шоломах дасть збій. Вони стануть сліпими на кілька секунд. А секунди — це все, що нам потрібно, правда?

Джин зупинився і подивився на неї. Він бачив, як змінилася ця дівчина. З переляканого механіка, який ховався за стійкою в архіві, вона перетворилася на стратега, що тримав оборону міста на своїх тендітних плечах.

— Ти стала іншою, Мейлін, — сказав він, роблячи крок ближче. Його рука, закута в подряпаний обладунок, на мить торкнулася її плеча. — Ти бачиш те, чого не бачу я. Не тільки дроти й механізми. Ти бачиш... майбутнє.

Мейлін відчула, як тепло від його руки розливається по тілу, втихомирюючи тремтіння в пальцях. Вона на мить притулилася щокою до його долоні — жест настільки природний і водночас сміливий, що сама здивувалася собі.

— Я просто бачу лінії, Джине. Все в світі — це лінії. Поломки, можливості, шляхи. Ти теж частина цих ліній. Найміцніша їх частина.

Він усміхнувся — вперше за довгий час це була не гірка усмішка солдата, а щось тепле й щире. Джин нахилився, допомагаючи їй закрити важку кришку люка. Їхні руки зіткнулися, і на коротку мить час ніби зупинився. У цій тісній, темній шахті, серед іскор і бруду, вони знайшли те, чого Окріум намагався їх позбавити — зв’язок, який не потребував наказів.

— Коли все закінчиться, — прошепотів Джин, дивлячись їй в очі, — я хочу побачити небо. Справжнє. Не те, що малює Шен на екранах палацу.

Мейлін хотіла відповісти, але раптом її зір смикнувся.

Це був секундний спалах. Наче хтось перемкнув слайд у стародавньому проекторі. Замість темного тунелю вона на мить побачила залиту сонцем терасу. Замість важких балок — колони з білого мармуру, що обвиті квітами. І Джин... він стояв перед нею не в обладунках, а в одязі, що здавався витканим із самого ефіру. На його плечах був плащ, що мерехтів, як діамантова крихта, а в руках він тримав не меч, а сферу чистого світла.

«Вартовий...» — промайнуло в її думках чуже, солодке слово.

Спалах зник так само раптово, як і з’явився. Мейлін моргнула, знову бачачи лише іскри від зварювання та суворе обличчя Джина. Вона похитала головою, відганяючи марево. «Просто перевтома, — подумала вона, — надто багато Резонансу за один день. Мозок просто шукає вихід із цієї темряви».

— Мейлін? Все добре? — Джин стурбовано вдивлявся в її обличчя.

— Так... так, просто пил в очі потрапив, — вона швидко відвернулася до інструментів, не надавши ваги цьому дивному видінню. Вона була занадто занурена в реальність — у реальність, де їм потрібно було вижити.

Вони продовжували роботу. Мейлін налаштувала серію ультразвукових пасток, які мали дезорієнтувати Стирачів, а Джин замінував опорні балки в проходах, що вели до житлових секторів. Кожна встановлена деталь була кроком до порятунку, але кожен удар зверху нагадував, що час спливає.

— Ти відчуваєш це? — запитала Мейлін, коли вони перейшли до наступного сектору. — Камінь вібрує інакше. Майстер Лун каже, що Шен привів «Чорне Сонце».

Джин нахмурився.

— Це випромінювач. Він працює на анти-резонансі. Шен хоче випалити наші почуття ще до того, як його солдати увійдуть всередину. Він боїться нас, Мейлін. Боїться того, що ми почали згадувати, навіть якщо самі ще не розуміємо, що саме.

Мейлін подивилася на свої руки. Вони більше не тремтіли.

— Нехай приходить. Я бачила схеми їхніх Синхронізаторів тисячі разів, коли працювала в Архіві. Я знаю кожну слабку спайку. Якщо він думає, що ми — просто зламані гвинтики в його машині, він дуже помиляється. Ми — пісок, який зупинить його шестерні.