Розділ 24: Ехо Небесних Садів

Зала Рад у Сянь Юань занурилася в глибоку, майже молитовну тишу. Лянь сиділа навпроти Еліаса, їхні коліна торкалися, а долоні були з’єднані в ритуальному жесті медитації. Вона бачила, як він важко дихає, як золоті іскри в його очах хаотично метаються, не знаючи спокою. Еліас шукав сили в Книзі, щоб вижити завтра, але Лянь... Лянь шукала правду в собі, щоб знати, заради чого вони борються тисячу років.

Вона заплющила очі, і реальність Сянь Юань — холодна, кам’яна і тривожна — розчинилася. На зміну їй прийшло світло, настільки чисте, що воно не мало тіней.

Перед її внутрішнім зором розквітли перші Небесні Сади.

У ту епоху світ не був в’язницею під землею. Він був нескінченною симфонією, де гори плавали серед хмар, підтримувані лише силою звуку. Це був час Першого Сонця, коли Резонанс був не зброєю, а мовою, якою люди розмовляли з вітром, водою та камінням. Кожен мешканець Садів володів іскрою цієї сили, але четверо з них були першоджерелами. Майже Богами в очах тих, хто прийшов пізніше.

Лянь бачила себе — не в запиленому одязі повстанця, а в шатах, витканих із живого світла. У тому житті її роль була найтоншою і водночас найважливішою. Її звали Анімою, Ткалею Гармонії. Вона була тією, хто налаштовував не матерію, а душі. Поки інші будували та захищали, Лянь плела емоційні нитки між людьми. Її дар дозволяв бачити почуття кожного як кольорові хвилі, і вона допомагала їм звучати в унісон. Вона була серцем їхньої четвірки, тим невидимим клеєм, що перетворював колосальну міць на кохання, натхнення та мир.

Поруч із нею, на вершині Кришталевої Вежі, завжди стояв він. Еліас, Хранитель Резонансу.

Він був Майстром Першого Звуку. В його руках Книга Порожнечі була не тягарем, а бездоганним камертоном. Лянь пам'ятала, як він торкався її сторінок, і від цього руху народжувалися нові острови в небі. Еліас налаштовував вібрації самої планети, забезпечуючи родючість земель та чистоту джерел. Він був тихий, мудрий і нескінченно відданий кожній живій істоті. Його золоті очі тоді світилися не від болю, а від радості творця, що бачить свій витвір у повному розквіті.

Коли Еліас задавав тон світу, Джин, Вічний Вартовий, створював для нього форму. Лянь пам'ятала його тоді — не похмурого втікача, а втілення абсолютної незламності. Джин був архітектором безпеки, творцем перших Великих Щитів. Його обладунки не були з металу; вони складалися з чистого наміру, прозорі та міцні, як алмаз. Саме Джин створив куполи енергії, що захищали Небесні Сади від космічного холоду. Він був їхньою скелею, їхньою впевненістю в тому, що жоден хаос не порушить їхній рай.

А між ними, наче сонячний зайчик, завжди крутилася Мейлін, Око Ефіру. Вона була дівчиною, що гралася з потоками реальності. Її зір пронизував не лише простір, а й саму тканину часу. Мейлін бачила «Тіні Минулих Життів» і могла подивитися на людину, впізнавши в ній усі її переродження. Вона передбачала напрямки майбутнього і підказувала Еліасу, де мелодія світу потребує виправлення. Мейлін була їхнім навігатором, дівчиною, яка знала, що кожна мить — це лише нота у вічній пісні.

Їхній побут був сповнений естетики, яку неможливо уявити в Окріумі. Вони снідали плодами дерев, що росли з чистого світла, і відпочивали в залах, де замість стін була застигла музика. Їхнє життя було танцем творчості.

Але в пам'яті Лянь завжди була і п'ята постать. Акума.

Він був їхнім найближчим другом, майстром Ілюзій та Тіні. Акума був витонченим, блискучим і притворно відданим кожному їхньому кроці. Він завжди був поруч — перший, хто приносив вино після виснажливої праці, перший, хто сміявся з жартів Джина. Але Лянь була Ткалею Гармонії, і вона відчувала, як його нитка стає дедалі темнішою.

У свої двадцять сім Акума здавався втіленням парадоксальної краси — холодної, витонченої та неймовірно небезпечної. Його обличчя, висічене з блідого мармуру, мало ту ідеальну симетрію, яка зазвичай притаманна лише неживим витворам мистецтва. Різко виражені вилиці та пряма лінія підборіддя додавали його вигляду хижої елегантності, а високе чоло завжди залишалося без жодної зморшки, наче він ніколи не знав сумнівів чи страху.

Його волосся, кольору воронового крила, було настільки чорним, що, здавалося, поглинало світло навколо. Воно було бездоганно гладким і зазвичай зібраним у тугий пучок на потилиці, відкриваючи чистий, майже аристократичний профіль. Кілька пасом, що іноді вибивалися з цієї строгої зачіски, лише підкреслювали блідість його шкіри та витонченість довгих пальців.

Але справжня прірва ховалася в його очах. Вугільно-чорні, без жодного натяку на зіницю чи райдужку, вони нагадували два озерця застиглої смоли. У них не було ні теплоти життя, ні відблисків Резонансу — лише абсолютна, нескінченна порожнеча. Цей контраст між досконалою молодістю обличчя та мертвою темрявою погляду робив його красу зловісною. Коли він дивився на когось, виникало відчуття, що він не просто спостерігає, а аналізує саму структуру душі, шукаючи найтонше місце, щоб нанести удар.

Акума був одержимий Лянь. Його любов була не світлом, а кайданами. Він обдаровував її проекціями небачених зірок, створював для неї персональні світи в долонях, але в кожному його жесті відчувалося бажання вирвати її з-під впливу Еліаса.

— Ти знову дивишся на нього, Лянь, — почув вона його голос в одному зі спогадів. Вони стояли на Терасі Світанку. Акума підійшов до неї, його пальці майже торкнулися її волосся. — Еліас чує камінь і вітер. А я чую тебе. Хіба ти не втомлюєшся від цього вічного шуму Резонансу? Я міг би дати тобі тишу. Тільки ти і я, у світі, де ніхто не зможе потурбувати твій спокій своїм болем.