Розділ 22: Тінь за троном

У Палаці Вічності запанував холод, який не мав стосунку до температури повітря. Це був холод мертвого металу та випалених надій. Імператор Шен стояв на оглядовому майданчику, дивлячись на Окріум, що розкинувся внизу — бездоганне, стерильне місто, де тисячі людей спали без сновидінь.

Позаду почулося тихе шипіння гідравліки — це Командор Вей опустився на одне коліно. Його чорний обладунок був посічений глибокими борознами, а ліва рука неприродно звисала, іскрячись від перебитих кабелів.

— Доповідай, — коротко кинув Шен, не обертаючись.

— Ваша Величносте... ми знайшли вхід. Сектор «Тінь Лотоса» — це не просто руїни. Це функціонуюче поселення. Вони називають його Сянь Юань. Нас зустрів гвардієць-дезертир та механік.

Шен повільно повернув голову. Його очі кольору розплавленої ртуті звузилися.

— І ви дозволили їм відбити атаку? Елітний загін Мисливців програв двом вигнанцям?

— Вони використовують аномальну енергію, мій Імператоре. Механік... вона бачить наші слабкі місця ще до того, як ми атакуємо. А гвардієць... він більше не людина. Його Резонанс перевантажив наші Синхронізатори. Але головне не це. Там був третій сигнал. Еліас Кейн. Він... він злився з Книгою. Буря, яку він викликав, ледь не випалила наші сенсори.

Шен мовчав. Його механічне серце зробило важкий оберт. Значить, Еліас не просто вкрав артефакт. Він став його частиною.

— Вільний, Вей. Ремонтуй загін. Готуйте «Зачистку Нуль». Цього разу ми не будемо посилати мисливців. Ми пошлемо армію.

Коли Командор вийшов, Шен важко сперся на перила. Його пальці залишили вм'ятини на надміцному сплаві. Він підняв погляд на центральний шпиль палацу, де в спеціальній камері пульсував великий кристалічний резонатор, що збирав емоції з усього міста.

— Ти чув? — прошепотів Шен у порожнечу. — Він повернувся. Той, кого ти боявся.

Раптом світло в залі згасло. Тіні на стінах почали подовжуватися, сплітаючись у дивні, текучі візерунки, що нагадували коріння гігантського дерева, вивернутого навиворіт. Повітря стало густим і гірким на смак. Посеред зали виникло марево — не людина і не машина, а колосальна присутність, що не мала чіткої форми. Це було Відлуння Порожнечі — сутність, яка колись давно спокусила Шена обіцянкою вічного порядку.

— Ти обіцяв мені абсолютну тишу, Шен, — голос істоти не звучав вухами, він виникав прямо в мозку, наче дряпання голки по склу. — Але я чую шум. Золотий шум, що роздирає моє небо. Твій «інструмент» Кейн став моїм прокляттям.

— Я випалю Сянь Юань, — голос Шена тремтів, що було нечувано для правителя Окріуму. — Я зруйную підземні яруси. Я завалю розлом так, що навіть пам'ять про них зникне.

— Пам'ять не зникає від каміння, — прошепотіла Тінь, наближаючись до нього. — Вона зникає від Порожнечі. Ти збудував це місто як фільтр для моєї сили. Але якщо фільтр прорве... я поглину і тебе, і твій ідеальний Окріум.

— Що мені робити? — запитал Імператор, схиляючи голову. В цю мить він не був богом-машиною. Він був наляканою людиною, яка колись давно продала свою душу за право не відчувати болю.

— Використай Камертон Забуття на повну потужність. Не просто стирай пам'ять — стирай саму суть їхніх душ. Якщо вони хочуть світла — дай їм таку темряву, в якій золото Кейна просто згасне. Готуй великий обряд. Мені потрібно не просто вимкнути Сянь Юань. Мені потрібно поглинути їхню іскру.

Тінь зникла так само раптово, як і з’явилася. Світло повернулося, але Шен ще довго стояв нерухомо. Він був лише наглядачем у в'язниці, яку збудував хтось набагато давніший і страшніший. І цей «хтось» почав голодувати.

Імператор підійшов до терміналу і почав вводити коди, які не використовувалися тисячу років. На екрані з’явилися креслення гігантських мобільних бурових установок та випромінювачів «Чорного Сонця».

— Ви хочете відчувати? — процідив Шен, дивлячись на карту Сянь Юань. — Ви хочете підкинути дров у вогонь? Я дам вам таку пожежу, що ви благатимете про крижану тишу мого міста.

Він активував наказ про повну мобілізацію. З доків почали виходити велетенські транспортники, вщент заповнені «Стирачами» — бездушними солдатами, чия єдина функція полягала в анігіляції будь-якої індивідуальності. Це була не просто військова операція. Це було паломництво смерті. Шен готував «Камертон Забуття» планетарного масштабу.

Він знав, що Еліас зміцнів. І це робило його ще більш жорстоким. Кожна частина його механічного тіла вимагала зупинити цей «шум» за будь-яку ціну.

— Якщо світ має померти, щоб я міг бути в тиші — нехай помирає, — сказав Шен, натискаючи фінальну клавішу підтвердження.

Над Окріумом вперше за багато років хмари стали багровими. Система живлення, перевантажена емоційним вибухом Еліаса, викидала надлишки енергії в атмосферу. Місто почало гудіти — низьким, тривожним звуком, наче гігантський вулик перед катастрофою. Мешканці Окріуму зупинялися на вулицях, притискаючи руки до вух. Вони не знали, що відбувається, але вони відчували — тиші прийшов кінець. А за тишею завжди приходить буря.