Розділ 18: Золота іскра та шепіт каменя

Перше тренування Еліаса відбувалось у Залі Відлунь. Зала Відлунь сьогодні здавалася напрочуд гучною, хоча в ній панувала цілковита тиша. Це місце було серцем Сянь Юань — велетенська каверна, чиї стіни, вкриті природним дзеркальним кристалом, повертали кожен подих тисячею шепотів. Тут неможливо було бути наодинці з собою: твої власні думки відлунювали від склепіння, стаючи майже відчутними.

Еліас зупинився на порозі, відчуваючи дивну вібрацію в підошвах своїх черевиків. Після пробудження з кокона його світ розколовся. Він більше не бачив просто камінь чи повітря. Він бачив напругу в кожній мікротріщині скелі, чув, як глибоко під землею рухаються води, і відчував, як Книга Порожнечі в його сумці пульсує в унісон із його власним серцем.

Але за цю силу доводилося платити. Еліас відчував неймовірну втому, що розливалася м’язами. Це була не просто фізична виснаженість, а перенавантаження почуттів — його розум, звиклий до стерильної тиші Архіву, тепер намагався обробити мільярди нових сигналів.

Лянь чекала на нього в центрі зали, на круглому помості з білого нефриту. Вона виглядала частиною цього неземного пейзажу — тендітна, немов порцелянова статуетка, але непохитна, як сама гора. Коли Еліас наблизився, вона пильно подивилася на нього. Вона була єдиною, хто знав, що цей чоловік — не просто архіваріус-втікач. Він був її коханим у минулому житті, тією душею, яку вона чекала століттями. Вона народилася з цією пам’яттю, і зараз кожен погляд на нього завдавав їй солодкого болю.

— Підходь, Еліасе, — її голос розлетівся печерою, наче скляні кульки по мармуру. — Ти виглядаєш виснаженим. Кокон забрав багато сил, але натомість він дав тобі ключі від світу.

Еліас зробив крок, і його рух був незвично плавним, попри втому. Він сам дивувався тому, наскільки слухняним стало його тіло. Раніше в Окріумі він почувався гвинтиком у машині — неповоротким і замінним. Тепер кожен м’яз відгукувався на його волю з ідеальною точністю.

Коли він підійшов до Лянь і підняв на неї погляд, дівчина мимоволі затамувала подих і зробила пів кроку назад. Вона вже бачила трансформацію Мейлін, чиї очі стали темно-синіми, але те, що вона побачила в Еліасі, було інакшим. У його глибоких, темних очах тепер назавжди оселилося сонце. При кожному русі повік у глибині зіниць спалахували золоті іскри — ледь помітні, але невгасимі, наче далекі вогні маяків.

— Твої очі... — прошепотіла вона, борючись із бажанням торкнутися його обличчя, як колись дуже давно. — У них золото Хранителя.

— Я знаю, — тихо відповів Еліас, відчуваючи, як від її присутності втома трохи відступає, поступаючись місцем дивному теплу. — Коли я заплющую їх, я все одно бачу світло. Воно просочується крізь мене. Чому мені здається, що я вже бачив це сяйво раніше? Десь... у сні?

Лянь здригнулася, але швидко опанувала себе. Вона ще не могла розповісти йому правду. Він мав згадати сам.

— Книга не просто відкрилася тобі, Еліасе. Вона повернула тобі частину тебе самого. Сідай. Ми почнемо з основ. В Окріумі вас вчили, що світ — це ресурс, який треба вичавити до останньої краплі. Тут ми вчимося іншому.

Вона простягнула руки долонями догори. Еліас обережно поклав свої руки на її. Контакт був несподівано інтенсивним. Він відчув не просто тепло її шкіри, а потік думок — чистих, але наповнених такою глибокою ніжністю та очікуванням, що у нього перехопило подих. Його власне серце зрадницько пропустило удар. Чому він відчував цей дивний зв'язок із дівчиною, яку знав лише кілька днів?

— Заплющ очі, — наказала Лянь, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Не дивися на стіни. Слухай. Сянь Юань не мовчить, вона розмовляє. Тільки ми занадто зайняті власним галасом, щоб це почути.

Еліас підкорився. Поступово навколишній простір почав розширюватися. Він відчув вібрацію кристалів, дихання печер і навіть ритм серця Джина, що тренувався десь неподалік.

— Світ не такий порожній, як нас вчили, — промовив Еліас, і його голос резонував із самою каверною. — Він просто замовк, чекаючи на того, хто вміє слухати.

Лянь міцніше стиснула його пальці. У цей момент вона майже виказала себе, передавши через дотик образ квітучого саду з їхнього спільного минулого. Еліас здригнувся, але не розплющив очей.

— Ти чуєш це? Ритм каменя? — запитала вона.

— Так. Він повільний. Наче серцебиття велетня. В Окріумі ритм задавали поршні, а тут... тут його задає саме життя.

Вони провели в такій нерухомості цілу годину. Це було впізнавання двох споріднених душ, які виросли в різних в’язницях. Еліас відчував, як його втома розчиняється в її спокої.

— Чому ти так дивишся на мене, коли думаєш, що я не бачу? — раптом запитав він, розплющивши очі. Золоті іскри в його зіницях спалахнули яскравіше. — В твоєму погляді стільки... пам'яті. Ніби ти знаєш про мене щось, чого не знаю я сам.

Лянь ледь помітно посміхнулася, і в цій посмішці була вся гіркота її таємниці.

— Я просто бачу людину, яка нарешті знайшла свій дім, Еліасе. Мені не страшно бути поруч із тобою, навіть якщо ти приніс із собою тінь Шена. Ти — міст між минулим і майбутнім.

Вона підвелася і потягнула його за собою. 

— Тепер фізична частина. Ти сказав, що відчув легкість. Це енергія Сянь Юань живить твої клітини. Давай перевіримо твою реакцію.

Наступні кілька годин були фізично виснажливими. Лянь вчила його фокусувати волю, ухилятися від атак, відчуваючи намір ворога ще до того, як той зробить рух. Еліас помітив, що його сприйняття часу змінилося: він бачив кожен рух Лянь як уповільнену дію. Він міг розгледіти, як пасмо її волосся здіймається в повітрі, як напружуються її м'язи.