Розділ 17: Кришталевий зір та залізна вірність

​Сон Мейлін не був темрявою. Він був шумом. Але не тим хаотичним гуркотом заводів Окріуму, до якого вона звикла, а дивною, впорядкованою симфонією. Вона бачила себе посеред величезного механізму, де замість залізних шестерень оберталися золоті кола світла. Кожна деталь цього механізму була живою: поршні пульсували, як серця, а труби, якими текла енергія, нагадували прозорі судини.

​— Все має свій ритм, — прошепотів чийсь голос у її сні.

​Мейлін озирнулася. Вона стояла в центрі Небесних Садів, але бачила їх інакше, ніж Еліас. Вона не бачила краси квітів — вона бачила потік. Вона бачила, як енергія землі піднімається корінням дерев, як вона перетворюється на світло в листі та як це світло живить Камінь Духа. Це була ідеальна інженерна конструкція богів.

Бачення змінилося. Тепер вона стояла на площі в Горішньому Місті. Перед нею височів Імператор Шен. Він був велетнем, зібраним із тисяч шестерень та поршнів. Замість серця в нього пульсував холодний блакитний вогонь. Шен простягнув до неї руку, і Мейлін побачила, що його пальці — це довгі голки. Він встромляв їх у землю, висмоктуючи золотаву кров планети і перетворюючи її на чорний мазут.

— Ти механік, — прошепотіла Рене, матір Еліаса, чия постать виткалася з пелюсток навколо Мейлін. — Ти знаєш, що машина працює лише тоді, коли всі частини перебувають у резонансі. Шен створив дисонанс. Він примушує світ працювати на чужій частоті.

Мейлін бачила, як вежі Окріуму вростають у тіла людей, наче паразити. Вона бачила, як у робітників на заводах замість м’язів з’являються пружини, а очі стають скляними лінзами. Це було не просто місто — це був вірус, що пожирав життя.

— Подивися на вузли, — наказала Рене. — Знайди точку, де залізо не може подолати дух.

Мейлін зосередилася і раптом побачила, що весь Окріум пронизаний ледь помітними тріщинами. Це були моменти, коли люди кохали, коли вони згадували щось заборонене, коли вони допомагали один одному всупереч наказам. Ці тріщини світилися таким самим світлом, як і Книга. Це була надія, перетворена на чисту енергію.

У цей момент світло в її сні стало сліпучим, розриваючи залізні пута кошмару, і Мейлін розплющила очі.

Перше, що вона побачила — це стеля з блакитних кристалів Сянь Юань. Друге — обличчя Джина. Він сидів так близько, що вона відчувала жар, який ішов від його тіла. Його очі були червоними від безсоння, а рука все ще стискала її долоню — міцно, наче він намагався втримати її в цьому світі силою своєї волі.

— Джине? — її голос був хрипким, наче вона не розмовляла роки.

​Гвардієць здригнувся, миттєво відпускаючи її руку, наче обпікся. Він різко випрямився, намагаючись повернути собі свій звичний вираз обличчя. Але щойно Мейлін повністю сфокусувала погляд, Джин застиг на місці, його зіниці розширилися від подиву.

​Її очі, що раніше мали звичайний горіховий відтінок, тепер змінилися. Під впливом залишкового резонансу райдужка стрімко темніла, наливалася глибоким, майже космічним темно-синім кольором, у якому мерехтіли крихітні іскри, схожі на далекі зірки. Здавалося, сама безодня Сянь Юань зазирнула в її душу і залишила там свій відбиток. Цей новий колір був настільки насиченим і чужим для звичайної людини, що Джин мимоволі затамував подих.

— Ти прокинулася, — сухо сказав він, але голос його зрадливо зірвався. — Ти спала майже дві доби. Майстер Лун сказав, що твій мозок перенавантажився від... того, що ти зробила. Це було нерозумно, Мейлін. Ти могла вигоріти.

Мейлін спробувала сісти, і Джин мимоволі подався вперед, щоб підтримати її за плечі, але в останній момент зупинив руки в повітрі, ніби боявся, що його дотик може її зламати. Мейлін помітила це секундне коливання. Вона подивилася на нього — і раптом скрикнула, заплющивши очі руками.

— Що? Що не так? — Джин миттєво схопився за руків’я меча, оглядаючи кімнату в пошуках ворога. — Тобі боляче? Кликати Лянь?

— Твій меч... твій обладунок... — Мейлін дихала часто й важко. — Джине, я бачу їх. Не просто метал. Я бачу, як енергія Сянь Юань б'ється об твій наплічник. Я бачу мікротріщини в сталі твого клинка... вони світяться іржавим кольором. І твій ідентифікатор на руці... він пульсує червоним, він наче кричить від того, наскільки він чужий цьому місцю.

Вона знову розплющила очі, примружившись. Світ навколо неї змінився назавжди. Вона більше не бачила просто предметів. Кожен стілець, кожна піала на столі були оточені ореолами енергії. Вона бачила структуру всього — як атоми тримаються один за одного, як тепло тече в повітрі від чаші з відваром.

— Це дар Каменя, — тихо промовила Лянь, учениця Майстра Луна, яка щойно увійшла до кімнати. — Ти розділила з Еліасом його бачення, але твій розум адаптував його під твою природу. Ти механік, Мейлін. Тепер ти бачиш душу матерії. Ти бачиш, де світло тече вільно, а де воно заблоковане.

Мейлін повільно перевела погляд на Джина. Його постать у її новому зорі виглядала неймовірно яскраво. Навколо нього була щільна, темно-червона аура — колір стриманої сили, загартованої в боях. Але в центрі цієї аури, прямо біля серця, пульсувало м’яке, золотаво-рожеве світло. Воно не було схоже на полум'я, швидше на тепле сяйво вугілля в каміні. І це світло тягнулося до неї, наче невидима, ніжна нитка.

Вона завмерла. Вона ніколи не розуміла людей так добре, як складні схеми парових котлів. Але це світло було настільки щирим і сповненим болючої турботи, що в неї перехопило подих.

— Джине, — вона знову покликала його, цього разу тихіше, майже інтимно.