Розділ 15: Тріщина в моноліті

А Тим часом у Палаці Вічності панував абсолютний спокій, доки сама реальність не здригнулася.

Імператор Шен сидів у своїй медитативній залі, де єдиним звуком було мірне падіння крапель води в чашу з чорного обсидіану. Його розум, як і завжди, був розтягнутий над Окріумом — він відчував вібрацію кожної фабрики, кожен цикл вентиляції, кожен електричний імпульс у мережі. Але раптом цей впорядкований потік розірвав крик. Не людський, а енергетичний.

Це був удар. Потужний, неконтрольований сплеск сирої, первісної магії, що прийшов з глибин, які Шен багато років вважав мертвими.

Шен розплющив очі. Його зіниці, що зазвичай мали вигляд нерухомих срібних дисків, зараз хаотично пульсували. Він різко підвівся, і вперше за багато часу його рух був рвучким — він ледь не перекинув обсидіанову чашу. Вода розплескалася, порушуючи дзеркальну поверхню, і Шен побачив у ній своє відображення: на мить йому здалося, що його обличчя вкрилося дрібною сіткою тріщин.

— Ні... — прошепотів він. Його голос, зазвичай глибокий і спокійний, зараз мав металевий скрегіт.

Він відчував цей імпульс кожною клітиною свого тіла, яке було напівбіологічним, напівмеханічним шедевром. Це був резонанс Книги Порожнечі, але в такому масштабі, який міг виникнути лише при повному злитті душі з артефактом. Кокон. Він знав, що це означає. Хтось не просто відкрив Книгу — хтось увійшов у її серце.

Шен кинувся до центрального пульта керування Палацом. Його пальці, зазвичай ідеально точні, на мить схибили, натиснувши не ту клавішу. Ця дрібна помилка — перша за багато років — викликала в нього напад майже фізичної нудоти. Паніка, ця забута людська отрута, почала просочуватися в його систему.

— Командоре Вей! — вигукнув він у комунікатор, не чекаючи з’єднання. — Доповідай! Що з моніторингом Нижнього Міста?!

Екрани навколо Шена спалахнули червоним. Графіки енергоспоживання міста вигиналися в божевільних зигзагах. Окріум «стогнав»: тиск у парових магістралях підскочив, світло в житлових кварталах почало блимати, наче місто билося в конвульсіях.

— Ваша Величносте, — голос Вея в динаміках переривався статичними розрядами. — Ми зафіксували тектонічний зсув... ні, це не зсув. Це енергетичне ядро під сектором 4-Б. Воно... воно співає, мій лорд. Наші прилади зашкалюють, вони виходять із ладу!

— Замовкни! — обірвав його Шен.

Він дивився на монітор, де відображалася мапа підземель. Там, де раніше була порожнеча, зараз пульсувала яскрава золотава точка. Вона була схожа на сонце, що народжується в утробі темряви. Шен відчув, як по його спині пробіг холод. Він пам’ятав цей колір. Це був колір Небесних Садів за секунду до того, як він їх спалив.

— Це неможливо, — Шен стиснув кулаки так міцно, що металеві вставки на його рукавичках хруснули. — Я стер пам'ять про це місце. Я випалив коріння. Хто цей щур, що зміг розбудити Спляче?!

Він почав гарячково переглядати останні записи з архівів. Його погляд ковзав по іменах, датах, ідентифікаторах. Безіменний службовець, дівчина-механік... Хто вони? Чому саме зараз? Чому його ідеальна система не передбачила цей хаос?

Шен зупинився. Його дихання стало важким. Він подивився на свої руки — вони ледь помітно тремтіли. Це було найстрашніше. Не втеча злочинців, не пробудження артефакту, а те, що він, імператор цього світу, втрачав контроль над собою.

— Якщо вони в коконі... — почав він міркувати вголос, намагаючись повернути собі холодну логіку. — Значить, вони бачать. Вони бачать усе, що я намагався поховати. Вони бачать правду про Окріум. Про мене.

Він уявив, як цей золотавий імпульс поширюється далі, торкаючись розумів мешканців міста. Якщо резонанс триватиме, стіни забуття, які він будував багато років, можуть обвалитися за одну ніч.

— Вей! — знову закричав він. — Відключи всі магістралі, що ведуть до сектора 4-Б! Заблокуй доступ до архівів! Введи протокол «Чорного неба»! Якщо вони вийдуть із кокона живими, вони не повинні покинути підземелля. Вишли Тіньових Мисливців негайно. Не чекай на підтвердження координат. Шукай світло! Де світло — там ворог!

Шен відштовхнувся від пульта і підійшов до вікна. Гроза, що вирувала над Окріумом, була викликана не погодою, а цим клятим резонансом. Блискавки вдаряли в шпилі палацу, і кожна з них віддавалася болем у його голові.

Він притиснув лоба до холодного скла.

— Ви думаєте, що перемогли? — прошепотів він у порожнечу. Його обличчя зараз виглядало старим, змученим і наляканим. — Ви лише розбудили монстра, якого я так старанно заколисував. Я знищу це коріння знову, навіть якщо мені доведеться спалити весь Окріум разом із вами.

У цей момент золотава точка на моніторі спалахнула востаннє і зникла. Резонанс обірвався. Світ затих, але ця тиша була ще страшнішою за гул. Шен знав: кокон розкрився. Перетворення завершено.

Він витер холодний піт з чола і почав повільно застібати свій білий шовковий халат, на якому від розплесканої води залишилася некрасива, мокра пляма. Вона виглядала як тріщина на ідеальній тканині його життя. Шен глибоко вдихнув, змушуючи своє серце — цей складний механічний орган — повернутися до рівного, безпристрасного ритму.

Але іскра страху вже була засіяна. І він знав, що вона не згасне, поки він не розчавить того, хто посмів знову змусити світ відчувати.