​Розділ 13: Попіл Небесного Саду

Свідомість Еліаса не просто спостерігала — вона розчинилася, розпалася на тисячі іскристих фрагментів, кожен з яких був живим, пульсуючим моментом минулого. Холодний спокій Царства Сянь Юань зник, наче туман під променями вранішнього сонця. Еліас відчув, як його власне «я» розмивається, поступаючись місцем пам’яті крові.

Спершу прийшло світло — чисте, золотаве, не розбавлене штучним мерехтінням ламп Окріуму. Еліас стояв посеред Небесних Садів. Це не було просто поселення, це був живий організм. Гігантські дерева з прозорим листям, що нагадувало смарагдове скло, тяглися до неба, а між їхнім корінням вилися струмки з водою такою чистою, що здавалося, ніби в ній розчинені дрібні зірки.

Еліас блукав цими спогадами, наче уві сні. Ось він бачить свого батька, Каеля, який навчає групу юнаків мистецтву «Танцю Вітру» — рухів, де бойове мистецтво перепліталося з керуванням енергією землі. Батько рухався з такою грацією, що повітря навколо нього починало світитися. Еліас відчув його спокій — глибокий, як океан, і непохитний.

Інший фрагмент затягнув його в затишну залу, де пахло свіжим чаєм і старою папірнею. Його мати, Рене, сиділа біля вікна, крізь яке було видно, як сонце повільно сідає за обрій Небесних Садів. Вона перебирала сувої, і її тонкі пальці світилися м’яким лазуровим світлом. Вона була Хранителькою Знань. Еліас відчув її теплу руку на своєму дитячому плечі, почув її тихий сміх, коли вона розповідала йому казки про Перших, які розмовляли з корінням гір. Ці спогади були наповнені такою любов’ю, що Еліасу хотілося залишитися в них назавжди, забувши про холодну сталь Окріуму.

Він бачив свята, де тисячі людей у шовкових шатах збиралися разом, щоб співати пісні, від яких розпускалися нічні квіти. Він бачив побут — прості обіди в колі сім’ї, де кожен рух був сповнений поваги та вдячності. Світ Небесних Садів був світом резонансу, де людина не підкорювала природу, а була її голосом.

Але раптом золотаве марево почало чорніти з країв. Повітря здригнулося від низького, неприродного гулу. Еліас відчув, як серце Каеля в спогаді стиснулося від тривоги.

Небо над Небесними Садами розірвали важкі, залізні хмари. Це були перші машини Шена — громіздкі левіафани, що трималися в повітрі завдяки грубій силі пари та викраденої енергії кристалів. Вони випльовували чорний, маслянистий дим, який миттєво отруював солодке повітря садів.

— Біжи, Рене! Забирай дитину і йди до Брами! — вигукнув Каель, і цей крик розрізав ідилію минулого, як лезо розрізає шовк.

Еліас опинився в самому епіцентрі катастрофи. Білий мармур пагод розлітався на шматки під обстрілом залізних ядер. Жасмин, який щойно пахнув весною, тепер горів, наповнюючи легені гірким димом. Каель стояв на головній площі, міцно стискаючи Книгу Порожнечі — Камінь Духа. Його смарагдові шати були розірвані, а обличчя заплямоване попелом, але очі палали вогнем, який Еліас бачив у дзеркалі щоразу, коли відчував гнів.

З диму з’явилися Стирачі — тоді ще просто солдати в експериментальних механічних обладунках. Їх вів Шен. Він був молодим, його золотий халат здавався яскравою плямою крові на фоні попелища. В одній руці він тримав довгий меч, а в іншій — дивний пристрій, що пульсував мертвим червоним світлом.

— Ти програв, Каелю, — голос Шена був позбавлений будь-яких емоцій. — Твоя «гармонія» занадто повільна. Світ потребує швидкості, сталі та єдиної волі. Віддай мені Камінь, і я дозволю твоїй дружині піти.

— Ти хочеш не стабільності, Шене, ти хочеш тиші, — відповів Каель, стаючи в бойову стійку. — Ти хочеш, щоб світ став механізмом без душі, де ти — єдиний годинникар.

Шен ледь помітно кивнув, і солдати кинулися в атаку. Каель відкрив Книгу, і з її сторінок вирвався вихор золотого світла. Він бився не як гвардієць — він бився як сама стихія. Його рухи створювали хвилі енергії, що відкидали обладунки Стирачів, розбиваючи їх на металевий брухт. Але машин було занадто багато. З неба спустився гігантський гарпун, що вп'явся в землю поруч із батьком, вивільняючи електричний розряд, який змусив Каеля впасти на коліно.

Рене підбігла до нього, притискаючи маленького Еліаса до грудей. В її очах було стільки відчаю, що Еліас у реальності відчув, як його серце готове розірватися.

— Забирай його! — прохрипів Каель, передаючи Книгу дружині. — Йди в Нижнє місто, до Брами Сплячого Коріння. Лун чекає. Шен не зможе там пройти, його машини заважкі для тих глибин.

— Я не залишу тебе! — крикнула Рене, але Каель уже підвівся, використовуючи залишки сил, щоб створити навколо них захисний бар’єр.

— Ти маєш зберегти пам'ять, — він востаннє подивився на дружину і на малого сина. — Коли він виросте, він стане нашим голосом.

Шен зробив крок уперед, піднімаючи свій меч.

— Досить розмов.

У цей момент Рене активувала Книгу. Еліас побачив, як реальність навколо них почала розшаровуватися. Простір розірвався, затягуючи матір і немовля у вир світла. Останнє, що бачив Еліас — це як Каель кидається на Шена в останньому, безнадійному ривку, а білий мармур Небесних Садів остаточно зникає у вогні.

Наступний фрагмент був ще болючішим. Він бачив свою матір у брудних провулках Нижнього Міста, яке пізніше стане частиною Окріуму. Вона була виснажена, її колись прекрасні шати перетворилися на ганчір'я. Вона стояла перед важкими металевими дверима Архіву. Вона знала, що Шен шукає її. Вона знала, що єдиний спосіб врятувати Еліаса — це стати «ніким».

Еліас бачив, як вона прикладає до свого чола Камінь Духа.