​Розділ 11: Серце Сплячого Коріння. Царство Сянь Юань

Шлях вів їх через рівні, які вже давно вважалися мертвими. Тут залізо перепліталося з корінням стародавніх дерев, що проросли крізь фундамент міста. Повітря ставало важким і вологим, наповненим ароматом моху та старої магії. Еліас знову відчув, як реальність хитається: іржаві поруччя на мить ставали гладким бамбуком, а замість гуркоту поршнів йому чувся спів птахів, яких в Окріумі не бачили вже століттями.

Нарешті вони зупинилися перед масивними воротами. Вони були витесані з цільного шматка темного каменю, що нагадував застиглу смолу. На поверхні не було жодного металевого гвинта чи заклепки — лише витончене різьблення у вигляді переплетеного коріння, що здавалося живим у світлі Книги. У центрі воріт, глибоко в камені, були викарбувані ієрогліфи, що випромінювали м’яке внутрішнє сяйво:

蟄根之門

(Брама Сплячого Коріння)

— Ці знаки... — Джин опустив меч, вражений величчю побаченого. — Вони старіші за Першого Імператора. Про це місце не згадують навіть у заборонених сувоях гвардії.

— Це місце, де все почалося, — промовив Еліас, роблячи крок до брами. — І місце, де все може закінчитися. Шен намагався сховати це коріння під тисячами тонн заліза та каменю, але воно все ще живе. Воно чекало на нас.

Еліас поклав руку на камінь. В ту ж мить Книга Порожнечі спалахнула так яскраво, що друзі змушені були заплющити очі. Він відчув, як його свідомість на мить повністю розчинилася в минулому — він побачив тисячі людей, що стояли тут колись, він відчув їхню єдність і їхній спільний подих.

Брама почала повільно розходитися в сторони зі звуком, що нагадував глибоке зітхання самої землі. З-за них вирвався потік повітря, що пахнув квітами та свободою. Це не було чергове приміщення Окріуму. Це був вхід у світ, який вони вважали втраченим назавжди.

— Якщо ми увійдемо, — Еліас обернувся до друзів, чиї постаті здавалися маленькими на тлі величі брами, — ми перестанемо бути частиною Окріуму. Ми станемо ворогами всього, що вони називають порядком.

— Ми вже ними є, — сумно, але гордо всміхнулася Мейлін.

Джин лише мовчки кивнув, стаючи за спиною Еліаса. Разом вони зробили перший крок у темряву, яка обіцяла бути світлішою за будь-який день у місті заліза.

​З глибоким стогоном стародавнього каменю Брама Сплячого Коріння розчинилася, відкриваючи шлях не в темряву чи чергову кам'яну пастку, а в дивовижний, немислимий світ. Щойно вони переступили поріг, важке повітря Окріуму, насичене пилом віків та холодом металу, залишилося позаду. Їхні ніздрі наповнив чистий, вологий аромат свіжоскошеної трави та нічних квітів, що розпускаються лише під світлом зірок. Відчуття було таке, ніби вони вийшли з тісної клітки на широкий простір, де сама земля дихала разом із ними.

Вони опинилися на високому уступі величезної печери, склепіння якої губилося в сяйві мільйонів біолюмінесцентних кристалів. Ці кристали, наче застиглі шматочки вечірнього неба, випромінювали м'яке бурштинове та смарагдове світло. Внизу розкинулося поселення Сянь Юань (仙源), що означало «Джерело Безсмертних» або «Райське Джерело». Це було видовище, що змусило серце Еліаса завмерти: будинки, витесані з білого каменю та темного дерева, обвиті живими ліанами, спускалися терасами до широкої річки, що виблискувала сріблом.

​Але найбільше вражали люди. Тут не було тієї сірої втоми, що в’їдалася в обличчя мешканців Окріуму. Мешканці Сянь Юань здавалися вилитими з іншої форми — їхні рухи були сповнені спокійної сили, а очі випромінювали м’яке внутрішнє світло. Чоловіки похилого віку мали довгі, сніжно-білі бороди, що спадали на груди, надаючи їм вигляду стародавніх мудреців із легенд. Молодь та чоловіки середнього літа вражали густим, смоляно-чорним волоссям, яке було акуратно зібране у високі вузли та скріплене дерев’яними або кістяними шпильками.

Жінки Сянь Юань здавалися втіленням самої весни. Їхні зачіски були справжніми витворами мистецтва: складні плетіння, прикрашені живими квітами та нитками дрібних перлин. Одяг мешканців заслуговував окремої уваги — вільні шати з м’якої тканини, що нагадувала шовк, були густо вкриті вишивкою. У молодих дівчат це були скромні бутони на рукавах, але чим старшою була жінка, тим розкішнішими ставали візерунки. На шатах літніх майстринь розквітали цілі сади, вплетені в складні геометричні орнаменти, що розповідали історію їхнього роду та життя.

— Це місце... воно живе, — прошепотіла Мейлін, торкаючись пальцями вишивки на власному комбінезоні, яка тепер здавалася їй грубою та мертвою.

​Джин мимоволі послабив хватку на руків’ї меча. Тут зброя здавалася недоречною, майже образливою.

— Вони не просто існують, Еліасе. Вони наповнені чимось, чого немає в нас.

​Коли вони спустилися нижче, до них вийшов старець, чия борода була найдовшою, а шати — найтемнішого синього кольору, розшиті золотими нитками у формі сонячних дисків.

— Ласкаво просимо, мандрівники згори, — пролунав його голос. Він був глибоким і спокійним, як шум річки. — Ми відчули, як прокинулася давня Брама. Наші хроніки говорять, що лише той, хто несе в собі відлуння Першої Епохи, здатен її відчинити. Ваше ім'я Еліас, чи не так? І ви тримаєте в руках Камінь Духа, думаю ви її знаєте, як Книгу Порожнечі.

Еліас застиг. Як цей чоловік міг знати його ім’я? І чому він називає Книгу Каменем Духа?

— Як ви... — почав Еліас, але старець лише м’яко посміхнувся.

​— Коли ви переступили поріг, ви пробудили не лише браму, а й наші спогади, — відповів мудрець. — Ми бачили відлуння вашого приходу, так само як і відлуння минулого, що привело вас сюди. Я — Майстер Лун, хранитель знань Царства Сянь Юань. І ми чекали на вас.