Розділ 10: Тінь невідомого

На самій вершині Окріуму, у Палаці Вічності, час вимірювався не ритмом серця, а невблаганним цоканням мільйонів шестерень. Тут, серед холодного мармуру та ідеально відполірованої сталі, Імператор Шен правив світом, який сам і створив із попелу минулого.

Шен стояв біля величезного панорамного вікна. З цієї висоти місто здавалося безкрайнім механізмом: тисячі димарів вивергали сірий дим, що змішувався з вічним туманом. Для Шена це була картина досконалого спокою. Порядок — ось єдина істина, яку він визнавав. Будь-яка емоція, будь-який несанкціонований спогад були для нього піском у механізмі, що загрожував зламати ідеальну машину цивілізації.

Позаду нього пролунали важкі кроки. Командир Вей, очільник Стирачів, увійшов до зали, тримаючи в руках металевий сувій з рапортом. Його маска без рис відбивала тьмяне світло ламп.

— Ваша Величносте, — голос Вея був глухим. — Звіт щодо інциденту в секторі Архіву. Ми ідентифікували зниклих. Це дрібний службовець нижнього рангу, що працював з паперами, та дівчина-механік із ремонтних бригад. Також з ними був дезертир із гвардії.

Шен повільно обернувся. Його очі, схожі на застиглу ртуть, впилися в Командира.

— Службовець? Механік? — голос Імператора був тихим, але в ньому відчувалася вібрація, що змушувала повітря в залі холоднішати. — Ти хочеш сказати, що троє нікчемних підданих змогли не просто викрасти артефакт, про який вони не мали права знати, а й пройти крізь заблоковані рівні в глибину, де мої сенсори втрачають сигнал?

— Згідно з записами Архіву, батьки цього службовця — безіменні робітники, що загинули в Нижньому місті від нещасного випадку багато років тому. Звичайна біографія для безлічі сиріт Окріуму. Жодних відхилень у поведінці до моменту втечі.

Шен підійшов до великого столу, де мерехтіла голографічна карта підземель. Він провів рукою над темними плямами, що позначали «мертві» зони під містом. 

— Помилка, Вей. Велика, системна помилка. Технічний збій у моїй бездоганній схемі. Те, що я відчув під час їхнього зникнення... це не був випадковий спалах енергії. Це був резонанс, який я власноруч поховав під корінням Небесних Садів.

Він відійшов від столу і почав повільно міряти кроками залу. Кожен його крок відлунював від високих стель, наче удар молота. Шен не відчував гніву — гнів був занадто людським, занадто хаотичним. Він відчував щось на кшталт інтелектуальної огиди. Його дратувала сама думка про те, що якась «помилка в реєстрі» змогла торкнутися Каменя Духа.

— Ти знаєш, чому я створив Окріум, Вей? — запитав Шен, зупинившись біля однієї з механічних годинникових веж, що стояли в залі. Він торкнувся пальцем тендітної шестерні, що оберталася з ідеальною швидкістю. — Люди вважають, що я прагну влади. Але влада — це лише інструмент. Я прагнув тиші. Небесні Сади були прекрасними, але вони були галасливими. Тисячі голосів, тисячі спогадів, що перепліталися, створюючи хаос. Кожен вважав, що його біль — унікальний, що його любов — вічна. Це вело лише до війн і руйнування.

Імператор обернувся до Командира, і його погляд став гострим, як лезо.

— Я дав їм стабільність. Я стер їхні спогади не з жорстокості, а з милосердя. Коли ти не пам'ятаєш, що втратив — ти не страждаєш. Окріум — це досконалий організм. Тут немає місця для трагедій, бо немає пам'яті про минуле. А тепер цей... цей «безіменний сирота» змушує Книгу знову співати. Він хоче розбудити в людях привидів, яких я так довго заспокоював.

Шен підняв руку, і над його долонею з’явився маленький механічний соловей. Пташка відкрила дзьоб, але замість співу видала чіткий, математично вивірений ритм. Імператор дивився на неї з глибоким сумом, який міг відчути лише той, хто живе вічно.

— Пам'ять — це отрута, — продовжував він, ніби розмовляючи сам із собою. — Вона змушує людину дивитися назад, замість того, щоб рухатися вперед у чітко визначеному темпі. Якщо цей хлопчик почне ділитися тим, що побачив у Книзі... мешканці Окріуму збожеволіють від раптового притоку емоцій. Вони не готові до такої ваги. Вони розіб'ють мої машини, вони спалять мій порядок, намагаючись повернути те, чого вже не існує.

Він зробив паузу, і в залі запала така тиша, що було чути лише гул вентиляційних шахт далеко внизу.

— Я знищив Небесні Сади не тому, що ненавидів їх. Я знищив їх, бо вони були слабкими. Їхня сила базувалася на ефемерних зв'язках, на корінні та квітах. Моя сила базується на сталі та розрахунку. І якщо десь у глибинах залишилося відлуння того минулого — я маю його почути. Не для того, щоб врятувати, а для того, щоб зрозуміти, де я пропустив корінь, який вижив.

— Ви бажаєте особисто контролювати аналіз даних? — запитав Вей, відчуваючи важкість моменту.

— Дані — це лише цифри. Мені потрібна суть, — Шен знову підійшов до вікна. Гроза вдалині освітлювала його блідий профіль. — Вишліть моїх Тіньових Мисливців. Нехай вони шукають не людей, а частоту. Нехай вони стануть моїми вухами в тій порожнечі, куди втекли ці троє. Якщо артефакт активний, він залишає слід у самій тканині реальності.

Шен заплющив очі, і на мить перед його внутрішнім поглядом постало обличчя Каеля — напружене, відчайдушне, повне віри. Він пам'ятав його, хоча змусив увесь світ забути. Це був тягар його посади — бути єдиним, хто пам'ятає все, щоб інші могли не пам'ятати нічого.

— Вони думають, що знайшли свободу в темряві, — прошепотів він у скло. — Але свободи не існує. Є лише Порядок і Хаос. І я не дозволю Хаосу знову розправити крила. Хто б не був цей архіваріус... він лише механізм, який я змушений буду перезібрати.