Розділ 9: Резонанс у серці хаосу

Запах озону, змішаний із гірким ароматом обпаленого сандалу, висів у високих залах Книгосховища, наче привид щойно завершеної битви. Еліас стояв нерухомо серед уламків. Його пальці, заплямовані старою сажею, все ще стискали обкладинку Книги Порожнечі, яка тепер пульсувала ледь помітним синім світлом, подібним до мерехтіння зірок у безхмарну ніч. Два велетенські вартові — механічні конструкції, обковані темною бронзою та розписані захисними знаками, — лежали біля його ніг. Їхні очі-кристали, що раніше палали нещадним червоним вогнем, тепер згасли, випалені невидимою хвилею, яку випустив Еліас. 

— Еліасе... — голос Мейлін ледь пробивався крізь гул у його вухах. Вона піднялася з колін, обтрушуючи пил зі своїх шовкових шат, підбитих мідними пластинами. — Це не було дією механізму. Я бачила, як простір навколо тебе здригнувся. Хвиля пройшла крізь бронзу, наче крізь воду, але нас вона лише зігріла. Як ти вивільнив цей потік?

Еліас не відповів одразу. Він повільно опустив руки, відчуваючи, як по жилах розливається дивна втома, змішана з тривожним піднесенням. Його погляд був прикутий до щоденника батьків, що випав із сумки під час сутички. Старий папір здригався від протягу, що гуляв порожніми коридорами.

— Я не знав, що роблю, — нарешті промовив він, і його голос прозвучав незвично глибоко. — У той момент я просто відчув... справедливість. І неймовірну тугу за тими, кого я ніколи не знав, але хто залишив мені цей спадок. Книга просто стала продовженням моєї волі.

Поки Джин, чиє обличчя було напруженим, а рука міцно стискала руків’я меча, оглядав занімілих вартових, Еліас знову торкнувся холодної шкіряної обкладинки. Раптом навколишній світ почав втрачати чіткість. Стіни бібліотеки, заставлені тисячами сувоїв, почали танути, немов туш під дощем. Це не було просто марево — простір навколо Еліаса розірвався, і він на мить перенісся в інше місце.

Він відчув на обличчі справжній, живий вітер. Він пахнув весною, вологою землею та чимось солодким. Еліас побачив жінку — свою матір. Вона сиділа на низькій лаві в саду, де замість залізних опор височіли квітучі вишні. Кожна пелюстка, що падала на її коліна, була настільки детальною, що Еліас міг розгледіти ніжні прожилки на них. Вона підняла очі, і в них було стільки любові та печалі, що серце хлопця стиснулося від болю. Вона простягнула до нього руку, і в ту мить, коли їхні пальці мали зіткнутися, Еліас відчув справжнє тепло людської шкіри.

Але звук удару Джина об бронзовий панцир варти різко обірвав видіння. Еліас знову опинився в напівтемряві Книгосховища. Його подих був переривчастим. Книга не просто показувала йому минуле — вона намагалася фізично вплести його в ту реальність, затягуючи дедалі глибше в омут спогадів, які не належали йому одному.

— Нам треба йти, — кинув Джин, витираючи кров з розсіченої щоки. — Коли ці вартові замовкли, у палаці Шена пролунав дзвін тривоги. Стирачі пам’яті вже на шляху сюди. Наступного разу вони прийдуть не з залізом, а з порожнечею в очах.

Вони рушили в глибини міста, оминаючи освітлені ліхтарями головні вулиці. Окріум у цій частині нагадував величезний, занедбаний вулик. Замість прямих ліній тут панували вигини, мости, що нагадували хребти драконів, і нескінченні сходи, що губилися в тумані нижніх ярусів. Тут панував «шовковий панк»: витончені механізми працювали на енергії пари та давніх заклять, а мешканці ховали обличчя за розфарбованими масками.

Зупинившись біля підніжжя старого водоспаду, що живив парові млини нижнього міста, Мейлін почала чаклувати над навігаційним диском, але Еліас знову розгорнув Книгу. Над сторінками піднялося золотаве сяйво. Воно сплелося в тонку сітку ниток, що пронизували все місто, від найбідніших хатин до золотих дахів імператорського палацу.

— Дивіться... — прошепотів Еліас. — Це не просто мережа управління. Це великі жнива. Шен збирає не податки, він збирає нашу життєву силу. Кожна нитка — це чиясь надія, чийсь страх, чиєсь кохання. Він висмоктує ці почуття, щоб живити свою вічність, залишаючи нам лише порожні оболонки, здатні тільки на покору.

— Тому вони так бояться нас, — здогадалася Мейлін, вдивляючись у сяйво. — Справжня емоція руйнує його мережу. Вона занадто яскрава, занадто жива для його жорнових машин.

Раптом світло Книги змінилося на насичений, тривожний колір киновару. Золоті нитки здригнулися і вказали шлях вниз, туди, де місто закінчувалося і починалося щось прадавнє.

— Вона кличе, — сказав Еліас. В його очах більше не було страху, лише холодна рішучість. Він більше не просто хотів врятуватися. Він прагнув дізнатися правду про те, хто він такий і чому його світ перетворився на красиву в’язницю.