Розділ 8: Архіви забутих істин

Тиша в Центральній Бібліотеці Окріуму завжди здавалася Еліасу природною, майже священною. Але сьогодні вона тиснула на барабанні перетинки, наче товща води. Кожен шурхіт підошов об полірований камінь, кожне дзижчання автоматичних сортувальників книг змушувало його здригатися. Він відчував себе шпигуном у власному домі.

Його план був божевільним. Доступ до особистих справ мешканців, особливо тих, що мали гриф «архівний дефект», був суворо обмежений. Але Еліас роками вивчав слабкі місця в системі індексації. Він знав, що іноді паперові дублікати, які вважалися знищеними, десятиліттями припадали пилом у підвальних ярусах — там, де автоматика давно вийшла з ладу, а люди не з’являлися поколіннями.

Він повільно спускався гвинтовими сходами, залишаючи позаду світло неонових ламп. Тут, внизу, панувала напівтемрява, розірвана лише блідим променем його ручного ліхтаря. Повітря було сухим і пахло папером, що розкладається, — запах, який для будь-якого іншого мешканця Окріуму був би огидним, але для Еліаса він був запахом істини.

— Десь тут... — шепотів він, проводячи пальцями по корінцях папок. — Сектор 12-Г. Період Великої Стабілізації.

Тим часом Мейлін та Джин чекали його на рівні вище, у покинутій читальній залі. Мейлін розклала на столі дивний пристрій — сплетіння мідних дротів та кристалів, які вона витягла зі старих навігаційних систем.

— Якщо Еліас знайде хоча б серійний номер їхніх ідентифікаторів, я зможу налаштувати цей резонатор на їхню частоту, — пояснювала вона Джину, який нервово крокував від дверей до вікна.

— А якщо він знайде те, що йому не сподобається? — Джин зупинився, дивлячись на порожні вулиці міста. — Ми ризикуємо життям заради тіней минулого. Шен не прощає цікавості.

Еліас нарешті знайшов те, що шукав. Це була не папка, а металева коробка, заклинена між важкими томами з історії металургії. На кришці ледь помітно виднілося тавро: «Проект: Сонар».

Його руки тремтіли, коли він відкривав замок. Всередині лежали декілька фотографій — справжніх, паперових, що було неймовірною рідкістю. На першій він побачив жінку з такими ж сумними очима, як у нього самого, і чоловіка, який тримав її за руку. Вони не просто стояли поруч — вони посміхалися. Не тією протокольною посмішкою, якої вимагали в Окріумі, а щирою, від якої на душі ставало тепло.

Під фотографіями лежав щоденник. Еліас розгорнув його на випадковій сторінці.

«Сьогодні Еліасу виповнилося три роки. Він ще не знає, що світ навколо нього — це машина, яка вимикає серця. Ми з Каелем закінчили роботу над Книгою. Це не зброя. Це пам’ять про те, що означає бути людиною. Якщо ти читаєш це, сину... значить, ми не встигли».

Сльози застелили йому очі. Значить, голос не був грою уяви. Книга дійсно була їхнім посланням. Але далі в щоденнику текст ставав уривчастим. Батько писав про те, що Шен почав підозрювати їх. Що «Резонанс» — це єдина сила, яку Імператор боїться, бо вона не піддається математичному розрахунку.

Раптом згори долинав гучний звук — удар металу об метал. Потім крик Мейлін.

Еліас миттєво сховав щоденник і фотографії в сумку. Він кинувся до сходів, його серце калатало так сильно, що здавалося, воно от-от вирветься з грудей.

Коли він вибіг у читальну залу, то побачив жахливу картину: Джин стояв зі схрещеними мечами проти двох Автоматонів — бездушних машинних гвардійців Імператора. Мейлін намагалася зібрати свій прилад, але один із роботів уже заніс над нею важкий маніпулятор.

— Еліасе, біжи! — крикнув Джин, відбиваючи черговий удар. Його обличчя було залите потом, а рухи ставали дедалі повільнішими.

Еліас завмер. Він знав, що якщо він зараз втече, він врятує книгу і себе. Але він також знав, що без друзів ця правда не матиме жодного сенсу. Він схопився за Книгу Порожнечі, яка лежала в його сумці.

— Досить! — закричав він, сам не знаючи чому.

Він не просто торкнувся книги. Він згадав обличчя матері з фотографії. Він згадав її посмішку. Він вклав у цей дотик увесь свій біль, усю свою самотність і всю свою новознайдену любов.

Книга в його руках не просто засвітилася. Вона видала потужний, низькочастотний імпульс. Хвиля прозорої енергії пройшла крізь залу. Автоматони на мить завмерли, їхні сенсори почали іскрити, а потім вони просто вимкнулися, важко впавши на підлогу.

У залі запала тиша. Мейлін і Джин дивилися на Еліаса з острахом і захопленням. Еліас же стояв, важко дихаючи, і дивився на свої руки. Він зрозумів: він більше не архівіст. Він — живий ключ до повстання, про яке його батьки могли тільки мріяти.

— Вони були дослідниками, — прошепотів він, повертаючись до друзів. — І вони любили мене.