Розділ 6: Шепіт у темряві

Ніч після таємної зустрічі в кімнаті Еліаса видалася для кожного з них найдовшою в житті. Світло Книги Порожнечі, здавалося, залишило незмивний відбиток на їхній сітківці — куди б вони не дивилися, всюди бачили привиди того втраченого, пульсуючого життям світу. Але разом із надією прийшов і важкий, липкий страх.

Наступного ранку Окріум зустрів їх не звичною вивіреною нерухомістю, а лихоманковою активністю. По місту прокотилася хвиля раптових перевірок. Коректори — люди в безликих сірих масках та плащах кольору застиглого попелу — з’являлися в найнесподіваніших місцях. Вони стояли на перехрестях мостів, тримаючи в руках сканери емоційного фону, і кожен перехожий мимоволі прискорював крок, намагаючись тримати думки порожніми. Еліас відчував їхню присутність за спиною, навіть коли працював у найвіддаленіших залах бібліотеки. Він розумів: резонанс, який вони втрьох викликали вчора, не міг пройти безслідно для чутливих датчиків системи моніторингу Імперії. Щось у повітрі змінилося, і цей невидимий тиск тепер шукав слабку ланку.

Обідня зустріч у майстерні Мейлін була напруженою до межі. Запах каніфолі та розпеченого металу, який зазвичай заспокоював Еліаса, сьогодні здавався задушливим.

— Ви бачили патрулі? — тихо запитав Джин. Він сидів на краєчку стільця, його м’язи були напружені, як зведена пружина. — Вони шукають не конкретну людину, а «емоційний слід». Я чув, як капітан згадував аномальний сплеск у нашому секторі.

— Ми підсвітили себе, як лампи в темряві, — Мейлін нервово крутила в руках викрутку. — Еліасе, ти казав, що книга реагує на нас. Але Окріум теж реагує.

Еліас хотів відповісти, але раптом важкі залізні двері майстерні здригнулися від різкого, впевненого удару. Один, другий, третій. Звук металу об метал розлігся відлунням, від якого серце Еліаса пішло в п'яти.

— Відчиняйте! Планова перевірка лояльності сектора 4-Б! — пролунав металевий голос Коректора за дверима.

Часу на роздуми не було. Джин і Мейлін перезирнулися. Їхні імена були в списку мешканців сектора, їм не було сенсу тікати — це лише підтвердило б провину. Але книга... Книга в руках Еліаса була смертним вироком для всіх.

— У лаз! Швидко! — прошепотіла Мейлін, вказуючи на прихований важіль під верстатом. — Еліасе, йди тільки ти. Ми їх затримаємо. Якщо вони не знайдуть фоліант — у них немає доказів.

Еліас завагався, дивлячись на друзів, але Джин силоміць підштовхнув його до панелі, що відсунулася.

— Тікай у технічні тунелі. Перечекай там годину, а потім виходь через люк у сусідньому кварталі. Ми впораємося.

Еліас пірнув у вузьку, темну порожнечу стіни саме в ту мить, коли двері майстерні зі скреготом відчинилися. Він завмер, притиснувши книгу до грудей, слухаючи крізь тонку перегородку, як важкі чоботи Коректорів ступають по підлозі.

— Громадянка Мейлін. Гвардієць Джин. Чому затримка з доступом? — голос Коректора був подібний до звуку скла, що дряпає метал.

— Перепрошую, — голос Мейлін звучав дивовижно спокійно, хоча Еліас знав, як вона зараз тремтить. — Я працювала з високовольтними запобіжниками, не могла відразу відірватися. Джин просто зайшов на обід.

Еліас почав повільно відповзати вглиб тунелю, щоб його дихання не видало їх. Тунель був гарячим, наповненим шипінням пари з труб. Він просувався на колінах, обмацуючи шлях у темряві. І саме тут, у тиші між ударами власного серця, він це почув.

Це не було звуком зовні. Це було відчуття, що виникло прямо в центрі його свідомості — ніжний, м’який і неймовірно знайомий жіночий голос:

«Ти знайдеш шлях, сину. Не бійся темряви».

Еліас завмер, його рука, що стискала книгу, затремтіла. «Сину?» Це слово відгукнулося в ньому таким болем і водночас такою теплотою, якої він ніколи не відчував у холодному Окріумі. Він притиснув Книгу до грудей ще міцніше, відчуваючи, як від неї виходить ледь помітна вібрація. Хто це був? Чи справді це голос його матері, чи книга грає з його підсвідомістю?

Тим часом за стіною Коректори закінчували обшук.

— Рівень емоційного фону в межах норми. Матеріали лояльні. Продовжуйте роботу, громадяни. Але пам'ятайте: порядок — це спокій.

Почувся звук дверей, що зачинилися. Еліас ще довго сидів у темряві тунелю, не наважуючись поворухнутися. Коли він нарешті вибрався через запасний люк у провулку, сонце вже хилилося до заходу. Він зустрівся з друзями через годину в умовленому місці. Вони були бліді, але живі.

— Вони нічого не знайшли, — видихнула Мейлін, обіймаючи себе за плечі. — Але вони будуть спостерігати. Тепер ми під підозрою, навіть якщо вони цього не сказали.

Еліас дивився на них, але бачив той дивний голос у своїй голові. Він не сказав друзям про «сина». Ще ні. Але саме в той вечір, стоячи серед сірих стін Окріуму, він зрозумів: він більше не просто архівіст. Він — людина з таємницею, яка вимагає відповідей, навіть якщо ці відповіді зруйнують увесь цей бездоганно-нерухомий світ.