Розділ 2: Шепіт порожніх сторінок

Наступний день зустрів Еліаса задухою закритих приміщень. Велика Бібліотека Окріуму була влаштована за принципом перевернутої піраміди: чим менш важливою вважалася інформація, тим глибше під землю вона витіснялася. На найнижчих рівнях, куди не доходило сонячне світло, повітря ставало важким, просякнутим запахом вогкості та солодкуватим духом паперу, що повільно помирав.

​Еліас спускався крученими сходами, тримаючи в руці стару масляну лампу. Його завдання було рутинним — знайти креслення зрошувальних систем тристарічної давнини для департаменту агрокультури. Але сьогодні щось було не так. Кожен його крок відгукувався в тиші надто дзвінко, ніби підлога під ногами стала тоншою.

​Він пройшов повз ряди стелажів, де книги стояли щільними стінами, затягнутими павутиною. Тут не було золотого тиснення чи розкішних палітурок; лише сіра шкіра та потемніле дерево. Еліас зупинився біля крайнього сектора, який навіть не мав маркування.

​Раптом лампа в його руці хитнулася, хоча протягу не було. Світло вихопило з темряви щось незвичайне. На самій підлозі, під ніжкою хиткого стелажа, лежав фоліант. Він не був запиленим. Навпаки, його обкладинка з невідомого темного матеріалу виблискувала так, ніби її щойно відполірували.

​Еліас поставив лампу на підлогу і опустився на коліна. Родимка біля його ока сіпнулася від дивного передчуття. Коли його пальці торкнулись книги, він здригнувся — палітурка була не просто теплою, вона пульсувала. Це був ледь помітний ритм, схожий на биття серця, що перебуває в глибокому сні.

​Він обережно витягнув книгу. На ній не було назви, автора чи року видання. Лише глибокий чорний колір, який, здавалося, поглинав світло його лампи. Еліас розгорнув першу сторінку.

Вона була абсолютно порожньою. І друга. І третя.

​— Що за дива... — прошепотів він. Його голос у порожньому залі здався йому чужим.

​Він провів долонею по паперу. На дотик він нагадував не целюлозу, а тонку, прохолодну шкіру. І в цей момент Еліас відчув дивний сплеск у грудях — спогад про вчорашній день, про сміх Мейлін і спокійний погляд Джина. Це була мить чистої, нічим не затьмареної радості від того, що вони є в його житті.

​Як тільки ця емоція торкнулася його свідомості, сторінка під його пальцями почала змінюватися. Порожнеча розступилася. Чорнило, якого мить тому не існувало, почало проступати крізь волокна, наче кров крізь бинт. Це були не літери, а малюнок — живий, динамічний образ квітучого саду, якого ніколи не було в Окріумі.

​Еліас відчув, як реальність навколо нього почала розмиватися. Стіни бібліотеки стали прозорими, запах пилу зник, поступившись місцем аромату квітучої сакури та вологої землі після дощу. Він усе ще сидів на колінах, але під ним була вже не холодна плитка, а м'яка зелена трава.

​Він підняв голову і заціпенів. Над ним було небо — неймовірне, яскраво-блакитне, без жодного сліду імперського диму. А перед ним стояв чоловік у білих шатах, чиє обличчя випромінювало такий спокій, що Еліасу захотілося плакати. Чоловік тримав у руках квітку, і вона світилася м'яким внутрішнім світлом у такт його подиху.

​Це не було видінням. Це було справжнім.

​Еліас простягнув руку, щоб торкнутися квітки, але в цей момент десь далеко нагорі пролунав важкий удар дзвона Окріуму, що сповіщав про кінець зміни.

​Світ здригнувся. Сад розсипався на тисячі чорних іскор, і в наступну секунду Еліас знову опинився в темному підвалі. Лампа майже догоріла, а Книга Порожнечі знову була мовчазною і чорною. Але Еліас відчував, як у його жилах тече щось нове — гаряче, небезпечне і неймовірно живе.

Він швидко сховав книгу під свою простору робу, притиснувши її до грудей. Холод палітурки поступово змінювався ледь відчутним теплом, що заспокоювало серце. Еліас підняв лампу і почав повільно підніматися вгору, ретельно перевіряючи, чи не залишив він слідів у пилу. У його думках не було великих планів чи передчуття прийдешніх бур, він лише хотів якнайшвидше опинитися вдома, щоб ще раз поглянути на дивну сторінку. Він вважав це випадковою знахідкою, цікавою аномалією в ідеально відшліфованому світі Окріуму, і навіть не здогадувався, що з кожним його кроком угору старий світ починає невблаганно руйнуватися.