Мене вже ховали.
Не раз.
Тихо, без квітів,
без сліз —
наче так і треба.
Клали у яму
мої мрії,
мій голос,
моє ім’я,
моє тіло,
що просило не тремтіти.
А я лежала.
І вчилась бути каменем.
Та щось…
там, під грудною кліткою,
вибухнуло теплом.
Я повстала —
не як месник.
Не як свята.
Як дівчина,
яка вже нічого не боїться.
Бо найстрашніше —
я вже пережила.
Могила стала домом.
Але я —
відчинила двері.
Я воскресла із себе.
Не ідеальна.
Не чиста.
Але своя.
І цього —
достатньо.
Відредаговано: 26.07.2025