Спершу — я боялась звуку.
Навіть свого імені.
Навіть слів,
що злітали з вуст,
як ворони з попелу.
Мене вчили мовчати,
всміхатись,
не сперечатись,
бути слухняною,
бути зручною,
бути «тихою квіткою»
в чиїйсь грядці.
А я — бур’ян,
який вижив під бетоном.
І мій голос — не жертва.
Він — зброя.
Ніж, що ріже тишу.
І якщо мене знову схочуть
заткнути?
Я тільки голосніше скажу:
Я є.
І я більше не боюсь.
Відредаговано: 26.07.2025