Я більше не питаю:
«За що?»
І не шепочу:
«Чому саме я?..»
Мій голос —
то не крик.
І не плач.
То — пісня тріщини в плиті,
яка не дала мені впасти всередину.
Я не прощала,
але й не мстила.
Я залишила те все —
мов старий шрам,
який більше не болить,
але й не зникає.
Мене ламали,
мов гілку навесні.
Та я вкоренилася глибше.
Сильніше.
Тепер у мені —
стільки тиші,
що кожен, хто торкнеться,
почує
себе.
Відредаговано: 26.07.2025