Місячне сяйво.

Ірая дарма хвилювалася, бо ніхто з друзів не кепкував з її безкрилості. Тепер вона вже сама цим не надто переймалася, тому що відчула підтримку та повірила у власні сили.

І ось результат її віри та упевненості в собі розпускав тендітні пелюстки в місячному світлі та під поглядами сотень спостерігачів, які не змогли стримати захопленого вигуку.

Серце Іраї вибивало якийсь шалений ритм, коли вона з хвилюванням дивилася, як розквітає її перша троянда. Це була найпрекрасніша квітка, витончена, ніжна, пелюстки якої набули невагомої пишності. Визначити її колір було неможливо: насичено багряна всередині, до країв вона світлішала, ставала майже рожевою й золотавою на кінчиках крайніх пелюсток., дивуючи прозорою яскравістю та надзвичайним ароматом.

Несподівано квітку охопило мерехтливе сяйво, а всі навкруги захоплено видихнули.

Ірая ж в цю мить відчула, як її спини торкнулася тепла долоня, та різко розвернулася, щоб скинути руку. Поряд стояв усміхнений Федай, який ще міцніше притулив до себе маленьку фею. Вона розслабилася в його обіймах та з цікавістю запитала, вказуючи на троянду:

– Твоя справа?

– Це лише дрібка місячного сяйва, – відповів. – Тепер кожна квітка на цьому кущі сяятиме під місяцем. Красиво ж! І я не буду довго шукати наш дім серед безлічі трояндових кущів.

Серце Іраї піднялося під хмари від щастя, а потім бухнулося об землю.

– Я ж тепер безкрила, – приречено прошепотіла.

– Квітка ти моя найчарівніша! – майже прокричав місячний ельф, а в голосі вирував справжній буревій почуттів. – Не за крила я тебе покохав! За красу твою чарівну, за погляд глибокий, фіалковий, за вдачу веселу та за внутрішню силу. А крила я сам маю, дужі та сильні. Вони витримають нас двох, а я завжди підтримаю тебе.

Все ще тримаючи Іраю в обіймах, Федай піднявся в повітря.

– Ах! – вигукнула фея, міцніше хапаючись за коханого, коли відчула, що втратила землю під ногами.

Але тут сталося дивовижне: у неї за спиною затріпотіли крила, її крила. Вона пурхнула вгору, вільно змахнувши ними, здійнявши хвилю радісних вигуків у натовпі, облетіла свій кущ, роздивляючись те, що ще вчора вважала навіки втраченим, та повернулася до свого ельфа.

– Федаю, я теж кохаю тебе! – вона сказала це неголосно, але глядачі, що вже очікували цих слів, почули, й натовп вибухнув оплесками.

– Я знаю, – відповів просто.

– Звідки? – не зрозуміла вона.

– Твої крила… – він вказав їй за спину, її крила мерехтливо сяяли. – Вони сяють коханням до місячного ельфа. До мене.

– Доню! – почувся голос батька, до якого Ірая повернулася, тримаючись за надійну руку Федая.

– Так, батьку! – їй вперше було не соромно дивитися йому в очі.

– Я дуже радий за тебе! – заговорив старий. – Я радий, що ти не занепала духом, що зрозуміла ступінь власної провини, що знайшла в собі сили боротися, пересилюючи біль та втому. Я радий, що в тебе такі надзвичайні друзі, які можуть розділити не тільки веселощі, а й допомогти в нещасті. Я радий, що ти змогла повернути свої крила. А ще я надзвичайно щасливий, що ти знайшла пару!

Крильця Іраї радісно замерехтіли, коли вона почула батькові слова. Федай же лагідно пригорнув її до себе.

А троянда, що виросла зі сліз, роси, веселки та світанкових променів, полита дощем та липовим нектаром, просякнута дубовою міццю та ніжністю латаття, прикрашена надвечірніми барвами та припорошена місячним сяйвом, ще довго прикрашатиме сад своїм чарівним виглядом, тому що має найдбайливішу берегиню.