Розваги

****

Ірая щодуху летіла додому. Вона малювала в уяві незадоволене обличчя батька, передчуваючи сувору промову в свій бік. Прозорі крильця мінилися в місячному сяйві усіма кольорами її настрою: блакитним – від хвилювання перед зустріччю з батьком, зеленим – від провини за свою поведінку, рожевим – від надії, що покарання вкотре омине, та сріблястим – від бажання знов опинитись поряд з коханим.

Ірая була вже майже дорослою квітковою феєю та прекрасно розуміла, що порушує правила, коли нехтує відповідальністю, покладеною на неї. Та вона нічого не могла з собою зробити: їй було нудно цілий день кружляти навколо єдиного куща, коли світ такий великий, а в ньому щомиті відбуваються справжні дива.

Сьогодні зранку вона не могла пройти повз, коли побачила, як світанкові ельфи тягнуть до землі золотаві сонячні промінчики. Заскочила на один з них і весело закружляла, танцюючи вітання новому дню.

Опісля феєчка спустилась до пишних луків, що густим килимом розстелилися по землі. Вона любила навідувати тут друзів – ельфів ранкової роси. Із захватом спостерігала, як вони з вранішнього туману створюють на листячку блискучі, як діаманти, краплинки. Згодом вмилася, струсивши на себе росу з конвалії, а далі знов полинула в небо.

Тут на неї вже чекали непосидючі ельфи східного вітру. Цих веселих шибеників Ірая дуже любила, бо вони не вміли сумувати й завжди заряджали її гарним настроєм. Вона досхочу політала з ними наввипередки, що аж дух захоплювало. А потім її знесилену від пустощів підхопив вітерець і посадив на гілку старої розлогої липи, щоб відпочила.

Давня знайома Іраї – старенька липова фея – опікувалась цим деревом, відколи воно було ще маленькою гілочкою. Завдяки їй, липа виросла такою ошатною та величною. Щороку вона допомагала розквітнути сотням непомітних малесеньких квіточок, що дарували дивовижно солодкий аромат, приваблюючи бджіл з усієї округи. Фея пригостила юну подругу смачним липовим нектаром та дозволила їй погойдатися на гілках, ховаючись серед листя від полуденної спеки.

Відпочивши та подякувавши за гостинність, Ірая знов піднеслася в небо. А вже за кілька хвилин її чекала несподіванка: звідкілясь набігли чорні хмари та припустився дощик. Феєчку ця подія геть не засмутила, а навпаки, стала прекрасною нагодою побачити хороших друзів: спритних та безстрашних ельфів дощу. В їхній компанії Іраю чекала неймовірна розвага, від якої серце вистрибувало з грудей, а емоції сягали хмар. Вони стрибали по дощових краплинах, доки ті не встигли впасти, розбившись об землю.

Проте літні дощі нетривалі. Мить – і вже небом, де щойно чорніла хмара, барвисто вигнулася веселка. То її на радість усім з дощових струменів та сонячних променів сплели різнокольорові веселкові ельфи. Ірая ж вподобала райдугу для іншого: вона скочувалась нею в густе листя високого міцного дубу.

Коли веселка почала танути, юна феєчка, що не вміла сумувати, побігла лабіринтом дубового гілля в пошуках нових пригод. Берегинею дерева була її чудова подруга – поважна та розважлива дубова фея. Колежанки були різні за вдачею, але дружбі це не заважало. Ірая щоразу влаштовувала нові забавки, а подруга повчала, що варто спробувати бути відповідальною. Вислухавши чергові настанови дубової хранительки, пустунка лише весело розсміялася та полетіла на ставок – освіжитися.

Тут, просто посеред водного плеса мешкали найчарівніші, найзагадковіші, найтендітніші створіння – феї латаття. Зазвичай Ірая любила спостерігати за їхніми хороводами та танцями у повітрі над чисто білими квітками. Вона ловила кожен витончений рух, всотувала досконалі танцювальні фігури, підживлювалась енергією квіткових посестер.

Але сьогодні вона не могла стояти осторонь, тому що до їхнього гурту доєдналися надвечірні ельфи, що на рожевих сонячних промінчиках спустились на велике листя латаття посеред ставу. От тут розпочалися справжні веселощі: жваві танці, що переносилися з листя в повітря і навпаки, піжмурки та купання у сріблястій воді.

Розваги припинилися із заходом сонця, проте для Іраї це був найочікуваніший час – час, коли сходить місяць. А все тому, що його по небу супроводжують ельфи місячного сяйва. І був серед них найкращий і найгарніший – Федай. Його темні очі віддзеркалювали нічне небо, біляве волосся сягало плечей, а посмішка змушувала битися серденько маленької феї вдвічі швидше. А все через те, що минулої зустрічі він лагідно прошепотів їй на вушко, що готовий потонути в її фіалкових очах, залишивши на щоці ніжний цілунок.

Ірая зашарілася, знов побачивши того, хто збаламутив її серце. Він же підхопив фею і закружляв у танку в сяйві місячних променів. А та весело сміялася від задоволення та ніяковіла від компліментів.

Те, що день добіг кінця Ірая усвідомила лише тоді, коли Федай заспівав, що день минає, поступаючись місцем оксамитовій ночі.

– Йой! – голосно вигукнула вона, відстрибуючи від кавалера, від чого той здивовано замовчав. – Вже надто пізно! Мені час додому! – і полетіла в напрямку квіткового саду, навіть не попрощавшись.

Хвилювання накрило фею з головою. Вона шкірою відчувала батькове незадоволення, вже чула, як він суворо вичитує її за безвідповідальність, за те, що вона знов забула про свій кущ. Їй навіть було трохи соромно через те, що про усіх друзів вона сьогодні згадала, а про обов’язок, що тягарем висить на шиї, – ні.