38. Про ідеального чоловіка

Який він, ідеальний хлопець?

Поставила собі це питання уже після того, як нас розписали та видали на руки документи. Виявляється, шлюб можна оформити дуже швидко, Законодавці продумали механізми. 

Ми нікого не кликали на сіє дійство. Розписалися тихо. Мій, тепер уже чоловік,  погодився з моїми міркуваннями, щоб не змінювати прізвище. Я і кандидат наук Ягненко, і приватна підприємиця Ягненко, та я вся —Ягненко. Як подумали про переробку всіх жінчиних документів, то зійшлися на тому, що не спільне прізвище поєднує людей у сім'ю, а взаємне кохання та повага один до одного. 

Отакі ми. Неідеальні діти своїх правильних батьків. Вредні, бо нічого нікому не сказали і зробили все так, як вважали за потрібне — без чужого диктату і зайвих емоцій. Святкували теж по-тихому. Я захотіла домашнього затишку, смачної кави з еклерами під англійську версію «Гордості та упередження» дев'яносто п'ятого року. Це той фільм, де симпатичний Колін Ферт у ролі містера Дарсі. Андрійко, виявляється, теж любить саме цю версію.  А ще, він фанат Джекі Чана, тому, надіюсь, не буде критикувати мене за любов до корейських дорам, які я не так часто і дивлюся (ой, може частіше, ніж треба!).

Отак, сиділи востаннє в уже не моїй хатині та ніби дивилися фільм. Насправді все говорили й говорили.

Аж раптом, чоловік ні з того, ні з сього, запитав, а за якого хлопця я би хотіла вийти заміж? Якими достоїнствами він мав би володіти?

Хотіла сказати щось розумне. Натомість згадався батько.

Батько  за правилами свого часу був ідеальним чоловіком. Умів робити руками майже все, до чого не візьмись. А хазяїном яким був! На всі свої Одринки першим кавалером прославився! І статний, і роботящий! До цієї ідеальності, як казали про нього в селі, знав  міру, коли п'є і коли жінку б'є.  З переїздом до Сарн  «ідеальний» швидко встановив нові ліміти для міри, для віри і для життя. Нам з таким «ідеальним» татком та хазяїном жилось непросто. Мати була ще та ідеалістка. Ніна Орестівна— городська пані. Вона дуже пишалася, що з інтелігентного роду, бо її мати працювала санітаркою в неврології, а батько —землевпорядник! Якби ж не трапилося цікавої ситуації при якомусь черговому приїзді  до своєї баби в ті Одринки, то і не було б у неї ідеального, але не інтелігентного чоловіка. Моя матір, крім того, що закохалася в Толю, то ще й підпала під всіляки людські переконання. Наприклад, що  її хлопець відповідає всім стандартам під назвою «Таким повинен бути чоловік»… В селі жінки гуділи: «Як у Христа за пазухою житимеш». Тільки як було двом таким правильним ужитися? Поступатися своїми ідеальними принципами і бзиками жоден з них не збирався. От і гризли один одного кожної Божої днини…

Раз вже згадався батько, то і материнська наука одразу випливла на поверхню.

Мати постійно повторювала:«Що маєш іти заміж за п'яницю чи наркомана, чи за такого дурного, як твій батько, то сиди сама в дівках! Бо буде тебе до роботи запрягати, як кобилу, а сам дивитися на жінку сусіда! Змарнієш за таким нарваним, все життя буде тою житкою вкрадене!»

А ми що з Андрійком? А ми наїлися того «ідеального» по саму зав'язку. Стали іншими. Простими, живими. Скинули пута ідеальності, які ми дозволили на себе надягнути через людські пересуди.

 А тепер перший принцип нашої сім'ї: якщо в когось так не робиться, хай і не робиться, а у нас буде так.

 А ще: не хочу я собі ідеального! Я хочу лише мого Андрійка. 

Мій чоловік добрий. Його доброта у всьому: від забирання важких сумок до молочної каші, коли ти хворієш! А ще він не чекає нагоди, щоб зробити приємне, він сам створює ситуації для цього. 

Мій Андрійко. Приємно думати про нього.  Так і кажу прямо: 

—Ти мені такий подобаєшся. І хотіла я заміж за тебе! Ніхто інший не запав у душу. Не чекала супермена, не хотіла й вредного мажора. Ні розведенця, ні заведенця, ні коханця, ні засранця теж не розглядала в якості кавалера! Жила собі з Красунчиком. Якось одного морозного лютневого дня, хлопчисько з букетом троянд у фіолетовій обгортці в руці махнув ними перед моїми очима. Ніякої естетики, проте хлопець ще той Естет… З того дня думала про тебе… Я багато думала який ти, чому мене так тягне до тебе…

Він слухає, не перебиває. Який чоловік витримає таку довгу тираду! Це я до головного не дійшла!

В горлі пересохло від монологу, побігла по воду. Думала, як і всі чоловіки — жінка з кімнати, а він — до телефону. 

Е, ні! Андрійко за мною слідком. 

Чи сваримося ми, чи миримося, він любить бути зі мною.  Він шукає можливості бути поруч, цим виявляючи свою любов.

Андрій не пасивний спостерігач. Він активно брав і бере участь в моєму житті. Радить, допомагає (наприклад, продаж хати і юридичні тонкощі він розлускав, як насіння гарбуза). Він теж продав свою квартиру в Рівному. Ми по українських мірках — багаті безхатьки. Для Німеччини ж нашої спільної суми — на третину якоїсь халупки. Та наразі аби яку квартирку прикупити. Ох не знаю, чи вдасться мені там прилаштуватися!  Я тільки заїкнулася про те, а виявилося, що чоловік вже встиг поговорити зі своїм начальством. Питав, чи не знайдеться місце для мене, розписавши скільки мов я знаю та всі мої регалії. Співбесіда буде першого березня. Чоловік каже, аби раніше виїхали.  Думаю, бажає пошвидше від всіх ідеальних втікти за кордон. Він каже, що то не втеча, а ситуації: мене зареєструвати, подати документи, щоб отримати дозволи на перебування в країні, квартиру під двох підлаштувати, житло придивитися, щоб купити. 

Планів у чоловіка, як у Наполеона! Все ж це краще, ніж безвольний мужик, ні риба, ні м'ясо!

Поки я обдумувала як це буде там, чоловік повідомив про своє бажання навчити мене водити машину. Сказав, що в Німеччині жінки не тягають тяженні баули, бо майже кожна має власне авто. В мене ж від страху керма очі сльозяться, губки трусяться. Боюсь, аж вищу! Надіюсь, він буде спокійно реагувати, що жінчині мізки до такої справи підкрутити потрібно! Краник в секретному місці розташований. Його ще й вчені таргани охороняють!