—Ти в яку сторону йдеш? До мене чи від мене?—вкладаю в це запитання більше, ніж напрямок руху. Це про напрямок в житті. Він розуміє, куди я хилю. Вважаю, досить бігати один від одного. Втомилася від невизначеності у відносинах. Якщо разом — то без тих глупих вияснень, а якщо ні—то варто потиснути один одному руки і сказати «ауф відерзеєн» до кінця життя.
—З тобою!
Він скидає свої рукавиці, одягає на мої закоцюбілі руки. Свій теплий шарф теж крутить навколо моєї шиї.
—Так і не піклуєшся про себе!—вчуваю нотки гіркоти в його словах.— То рукавиці викидаєш, то черевики…
—Страшна жінка у гніві! — розвожу я руками.
Він сприймає це як заклик обійняти мене, що й робить, довго не роздумуючи.
—Молодий чоловіче,— вирішую не вляпуватися в кохання по самі вуха. — Ви чого такий швидкий! Звикли мене цілувати, а потім—втікати!
—Ви—грізна пані в червонім жупані!—усміхається Андрій, киваючи на моє яскраве пальто.
—А в якому жупані підходить вам пані?—натякаю на те, що в когось ніби там дівчина накльовувалася.
—Не по жупанах вибираю, а серця слухаю. Воно і привело до тебе.
До речі, давай в машину сядемо. Бо холодно тут. Ти ж до Бикових чи передумала?
—І ти до них?
А я надіялася потеревенити з Люською про те, про се.
Тут мені, як грім з ясного неба, стає зрозуміло, що Бикови вирішили своєрідно миритися. З Андрієм розводили, а тепер—знову докупи нас женуть.
—В чорний Мерседес повіки не сяду! —випалюю я, бо не можу забути скарб цікавий…
—Господи помилуй! Віро! Ні з ким я не був! Не міг зрозуміти чого ти тоді оскаженіла. Машину дядькові Олегу пригнав. Як на автомийці вичищав, то знайшов те, через що тебе зірвало. Там такого добра не одна штукенція. — підморгує він. — До речі, щасливчик я, ще й трохи єврів знайшов.
Це у нас спільне. В дитинстві я рідко знаходила гроші, коли ж стала працювати, як навіжена, то і бонуси такі стали траплятися частіше. Думаю, бачив Бог, що праця була недостатньою оцінена і докидав щедро на щось добреньке. А ще, сказав би Григорій, тому що Бог любить і турбується про людей.
Я щаслива, бо Господь не тікає, не виясняє зі мною відносини і не тріпає нерви. Він мені як Батько, Брат, Друг. Я не така віруюча, як то пишуть. Просто мені з Богом добре, надіюсь, Йому зі мною теж.
—Віро, сюди! Маю Ауді. Червоненьку. Брав, як для тебе.
От вже підкочує! То словами, то машинами, то грошами.
—Не дивись так суворо. Я ж помиритися хочу!—в цьому весь Андрій.
—І я. Тільки правду кажи, маєш чи мав кого там, в Німеччині?
—Ревнуєш?— моя кохана зараза надумала дражнитися зі мною.
Сиплю іскри з очей. Люблю крепко, тому і ділити ні з ким не хочу!
—Ще й як! Хто там мені про всяких шефинь балакав, парфуми, від яких кишки скручує, на себе пшикав?
Він і не сміється. Зрозумів, що я плакати зібралася.
—Віруню! Немає ніяких шефинь! Я не заводив ніяких відносин. Я не міг тебе забути. Думав, в іншій країні, одежині, з іншою зачіскою, різким чоловічим парфумом пахнувши, я вижену, витравлю з себе спогади про тебе! Чесно, ніхто не зміг мене покохати як бідного хлопчиська. Лише ти! Багатого любити легко.
Потягло сумом від його розповіді. Серце стиснулося… Здається, є якась глибша причина того, що він так пропадав з мого життя. Ні, це не лише Кирило чи Женя Палич.
—Андрію, ти ж неспроста зникав без слідів, правда?
Язва не вміє бути лагідною. Що думаю, те переполовиню, але скажу.
Він бореться з собою, а потім лягає на кермо й…плаче.
Сніг заліпив лобове скло. Все вмить стало чорно-білим. Так і в моєму житті все нарешті починає ставати чіткішим.
—Коли я поїхав до Німеччини, то кинувся з головою у роботу. Фірма веде бізнес по всій Європі. Потрібно було багато перекладів робити. Мої хазяї, з німецьких євреїв, були вражені і тим, що я віддав їм скарби, заховані ще під час війни, і тим, як я несамовито працював. Я прагнув забути тебе, брався до робіт, як дурний! Так пахав до кінця серпня. У вересні я помітив за собою дивне. Забував роботи й терміни, плутав замовників. Тричі за місяць втрачав свідомість. Хазяїн подумав, що я перетрудився і дав мені відпустку. Я поїхав до України вирішити свої питання з бумагами й сходити до лікаря…
—Тільки не кажи, що в тебе…
—Так, в мене пухлина в голові…
Як я люблю Святого Валентина. Вміє приносити подарунки в траурних обгортках. Ми не встигли насолодитися щастям, як воно вже забране від нас.
— Я рідко тепер сідаю за кермо…—продовжує він. — В мене була назначена операція на середину грудня. На жаль, в той день, коли ми посварилися, я сильно перенервував і втратив свідомість біля смітника з твоїми черевиками. Якраз на твій день народження, мені зробили операцію.
—Чому ти не дзвонив? Чому не передав хоча б звістку про себе?
—Навіщо? Сказати, щось на кшталт: «Привіт, це твій ревнивий хлопець. Виходь за мене заміж. Я дуже перспективний, маю пухлину головного мозку, даю сімдесят відсотків впевненості, що незабаром після одруження станеш в кращому випадку дружиною інваліда, в гіршому—вдовою!».
В рот як піску насипали. Хочу щось сказати, а всі слова тонуть в цьому морі маленьких колючих цяточок.
Він продовжує, поки я переборюю свою пустелю.
—Я не шукав спілкування з тобою. Для чого? Для жалості? Що я міг в такому стані тобі запропонувати?
—А себе? Вважав, що тебе мені недостатньо?—ну знову мене несе до сварки. Напевно, укорінена в наших людях тяга до суперечок, сварок і всілякого роду вияснення відносин.
—Я тверезо розмислив про свої перспективи і тому вважав не шукати тебе, поки не знатиму чи буду фізично сильним. Не жінка ж має чоловіка на руках носити. І не дівчаче діло тягнути важеленні сумки, надриваючи руки!
Андрій! Мій Андрій! Так глупо я вела себе щодо нього! Як ми обоє страждали від людської мови та міжособистісних недомовок, як от той букет від облізлої обгортки. Квіти гарні самі по собі! Їх не потрібно кутати в недолугий целофан! Так і відносини не варто загортати в кимось придумані правила, а тим більше власні здогадки!
#3630 в Любовні романи
#1725 в Сучасний любовний роман
#996 в Жіночий роман
різниця у віці, сильна героїня та впевнений герой, хитросплетіння долі
Відредаговано: 19.06.2022