32. Про крапки над «і» і крапки.

Від Андрієвого цілунку мій здоровий  глузд розтанув як морозиво на сонечку. Кажуть треба відповідати на поцілунок. А я? Зціпила зуби, стиснула губи! Що не вмію, то не вмію! Може від того так сталося, що не прояснивши нічого, Андрій губи мої смакувати зібрався?

Відсторонююся від нього.

—Хлопче! Чхиииии….Ти…Апчихииии…— ну що за біда! Захворіти в самий кульмінаційний момент життя!

—Давай я відвезу тебе в тепле місце,—він, як і тоді, торкається своїми теплими пальцями до моїх задубілих долонь.

Що мені сказати йому? Дати нам обом шанс, не копаючись у минулому один одного, чи з усім розібратися перш, ніж зробити наступні кроки? Ненавиджу його правило трьох «З»: з'явився, зачарував, зник…Так і хочеться обізвати  негарним словом!

Ох, Миколайович  з Люською дали би по сраченяті, якби почули мої думки. Хоча стала ходити з ними на зібрання, розумію все, а лайливості ще не забрано від мене. Колючка на язиці, не інакше!

Що ж мені робити? Глянула на те сердите й насуплене небо! Боже мій! Я ж така по життю ходжу: насуплена, незадоволена, буркотлива! І цей хлопчина, ні—мужчина, ще бажає зі мною справу мати?!

Вирішила скористуватися мудрими порадами царя Соломона, який за тисячі років до мене дав геніальний рецепт, як  справити гарне враження. Звучить він просто: навіть глупак, коли мовчить, може зійти за людину розумну!

От я загнала своїх вчених тарганів у  внутрішню травильню. Якщо їх не знищити, то  будуть лазити зі своїми божевільними ідеями й споганять все щастя, яке хоче мене в прямому і переносному значенні цього слова. (Ай,як мені стало соромно! Але хай вже сидить, в щоденнику не люблю креслити!)

Піддаватися щастю до одруження не збираюся, а от налагодити з ним відносини —не проти. 

Хто виступає за хеппі енди, хай собі тішиться кінцем чогось хорошого. Я ж прихильник того, щоб щастя було незмінним супутником життя. А ще, так хочу, щоб було добре. Андрієві. Мені. Нам.

Спам'яталася, коли він взяв мене під руку. Різкий аромат чоловічого парфуму з таким ненависним мені бергамотом! Боже, ненавиджу чай ерл грей, а тут коханий чоловік пахне так, що нутрощі вивертає! Це ще гірше, ніж запах секонд хенду та довге рокерське волосся!

Що з ним? Чому такі різкі зміни? Де футболка і штани на розмір більші? Де тяжкі б/у черевики? Де запах молодості і моря?

—Віро! Прошу сюди!— Андрій відкриває дверцята чорного мерседеса. Якої моделі? А Бог її знає! Навіть не морочила собі голови, аби розібратися в таких тонкощах! 

Самую рідна! Він вже й машину має! 

—Сідай, Віро! Не соромся? А може, боїшся мене?—погляд як у Кирила Івановича. Якщо раніше я відчувала себе тітонькою проти нього, то нині, як мале дівчисько, яке попало в тенета злого чарівника.

—Не боюся!—ледве вгамувала мурах, що сиротливо розповзлися тілом.  Акуратно сідаю в машину. Згадалися автомобільні одкровення Замойського. Може в чоловіків така мода в машині сповідатися? 

Вмостила свою попоньку якнайзручніше, пристебнула ремінь безпеки. Стало спокійніше, ніби захистила себе від несподіванок.

—Не цікавить, куди поїдемо?—здається, хтось скористався моєю сердечною тугою для помсти за уражену гордість.

—В РАЦС?— Язва Анатоліївна в своєму репертуарі. 

Він сміється. Нарешті, щирість пробилася крізь панцир образу альфа-самця.

Господи, прости! Перечиталася любовних романів. Я ж не спеціально! Робота така!

—Віро Анатоліївно! А ви не проти?—жартує  Андрій. Правда, зараз наше спілкування пахне тим, що хтось приїхав по справах, згадав старе кохання, вирішив звабити і потім тю-тю до Німеччини!

—Не проти! Тільки букетик без целофану фіолетового, будь ласка!—продовжую гру, чекаючи, коли він нарешті почне серйозно говорити про нас. Він же спохватився, бо забув у парку парасолю! Дивно так, напевно важлива для нього річ: подарунок чи перша покупка в Німеччині…

Андрій пішов, попросивши мене зачекати його. Надіюсь, забуте в тому ж парку лате він теж забере?!

На душі зашкребли кішки. Якось тривожно стало, не так спокійно, як було в машині Миколайовича…Мій неспокій зріс, коли з-під коврика, який я випадково загорнула ногою, коли залазила до машини, визирнула дуже цікава упаковка. Я то розумію, що Андрій—хлопець дорослий, але якщо вже він когось має, то до чого тут я? Чи може це на мене плани?

Боже мій! Тікати чи не втікати?

Коли вже, змучившись шекспірівським питанням, надумала «не бути», дверцята зі сторони водія відкрилися.

Сидіння під ним скрипнуло, ключ клацнув. Крунувши кермо, Андрій лихо вирулив із парковки і шугонув в гущу машин.

Час пік. Рух: хвилину їдеш, годину стоїш. 

В цей час він встиг сказати, що в Україні вирішує візові питання і на початку грудня повертатиметься до Німеччини. Я хотіла запитати, чи є в нього довгострокові плани на мене. Як на зло, їзда мене так розморила, що вимкнулася на півслові.

…Через щільні багряні штори проникало сонячне проміння. Воно ковзало по підвіконню, підіймалося по ніжках ліжка, лоскотало теплом сонні оченята.

Відбиваючись від штор, світло падало на підлогу, розтікаючись по ній, наче вода, яка перетворилася на кров під час стародавніх кар єгипетських!

Еммм. Я була на ліжку. В чужій кімнаті. На другому кінці ліжка, відгородившись від мене подушками, спокійнісінько спав Андрій! 

Що ми робили?

Так-с, я одягнена, але шкарпеток нема. Пальто не бачу де, черевики теж не знати куди поділися.

На тумбі вода, ліки…. Мене чимось накачали?

Панікерка я? Як це все зрозуміти?

Штурхаю Андрія. Що це за жарти такі?

—Ей, піднімайся! Що ми робимо в одному ліжкові? Страх втратив?

Чоловік підхоплюється, сідає до мене спиною. Протирає потилицю.

Одягнений, отже, навряд чи чудили!

—Ми нічого не наробили?—уточнюю питання.

Підсуваюся і спираюсь своєю спиною на нього.

—А мали щось робити?—питає чи то сонно чи то незадоволено.

—Нам потрібно поговорити. По-людськи.

—Я намагався, але ти задрихла. Ще й з короною, не дай Боже злягла! Температура була. Довелося укол давати!—каже з докором.