30.Про життя «без нього»

Скільки часу пройшло з того моменту, коли я закинула на горище чорні замшеві черевики і купила новий диван? Навіть боюся рахувати години, хвилини, секунди життя без Андрія. Затиснула себе у лещата роботи, але кожен раз, як тягну з магазину чи базару тяжкі сумки з продуктами, згадую його: зелені очі, які сяють добротою, міцні руки, готові завжди допомогти, ласкавий голос без хрипоти та насмішкувато тону. В той день, коли він забрав мої пакети, моя душа приліпилася до нього. Андрій Кирилович Павліченко став моїм болем в області серця. Цей біль стискає горло риданнями у вечірні самотні години, змушує кожен раз притишувати ходу на розі Андріївської та Чорновола. 

Я втомилася говорити про нього сама із собою. Це дивно чи нормально?

Спекотними літніми ночами мені часто снилося як він торкається моєї руки, гладить по волоссю, цілує в лоб. Я його не бачила з тих злощасних батькових дев'яти днів!

Шукати його?

Де?

Як?

Навіщо?

Його маршрут тепер не по Андріївських чи Київських вулицях, а по якихось штрассе чи плеце. Так-так, я підучила німецьку. Спитаєте для чого? Сама не знаю, можливо в глибині того зболеного серця настроєна боротися.

Дурепа? Ще й яка! Починаю вірити в пророцтво моєї сестри про не тимчасове затьмарення свідомості, а пожиттєвий діагноз. Хіба ж здоровий глузд не говорив мені, що я — стара діва?! Таким панянкам негоже закохуватися у молоденьких хлопчиків. Треба ж когось посолідніше шукати!

Про солідних кавалерів розкажу таке: до мого бережка, як не кака, то трісочка. 

Павліченко старший ще та зараза. Клинця підбивав, на різні авантюри припрошував. Бач, його жінка таки знайшла собі достойнішого кавалера із Саудівської Аравії. Як вона його здибала мене зовсім не цікавить. Люська намагалася розворушити мене історіями про всіх і вся. Я ж, дивлячись на неї та Ритку, згадувала Замойського. Навіть скористувалася біоматеріалом та не пошкодувала грошей, щоб вияснити це питання. Можете не питати, хто ж  справжній батько Ритусі.  Думаю, по відношенню до Миколайовича це негарно! Я задовольнила свою цікавість. Кому ж свербить, шукайте собі способи взнати правду.

Якщо чесно, не завжди тої правди добиватися потрібно. Наприклад, моя мати надумала їхати до Наді в Чехію на травневі свята. Відпустку взяла, квиток з допомогою Замойського замовила. Сестрі, як і мені  про сюрприз не сказала. Тихенько накупляла подарунків (бо сестра сварила би) і на Київ майнула. Замойський теж добра скотиняка! Про мамчині справи ні мур-мур. Ото курка знесла золоте яйце, а мишка розбила! Так і мати тішилась новинами, на всі сторони трубила, а Надя, як та мишка, тихенько від Вацлава втекла  з коханцем до Штатів! Золоті мрії мамки про хатку в  Чехії і внуків на коліна, розбилися об сувору реальність. Благо, не в Празі приземлили її в цьому питанні!

 Чого я сердита на те? Матір то мені довелося забирати! І не тільки це! Слухати материні голосіння про непутящих дочок довелося теж Вірці! А скільки мізків мати мені виїла, щоб взнати, як це Надя Вацлава покинула та чиє дитя вона носить! Питання в тому, що воно мені триста років треба у чиїйсь брудній білизні  колупатися! Чужа правда мені не треба! Своєї би взнати!

Думаю, чого я такою недотепою була! Чому  в Андрія зубами не вчепилася, в серце не в'їлася так, щоб втікти з ним за тридев'ять земель! От як сестриця зробила!

Чесно, я то думала, скільки моя Надька буде тих мужичар кормити і  терпіти! Виявилося, сестриця сама знала, що треба шукати кращої долі. Чи краще найшла, Бог зна. Дай Боже, щоб не гіршого!

Ото у всіх життя закрутило-завертіло. Не життя—пісня! Тільки я, як старий пень, вию без Андрія кожен день!

Вирішила не божеволіти,  а з'їздити до психолога в Рівне.

—Віро! Я вважаю, що Вам варто змінити оточення. Поїхати на деякий час із вашого провінційного містечка, покинути токсичних людей, які вас оточують! Вам потрібно жити! Ви — молода, розумна, красива! Губки нафарбувати, брівки пощипати — і вперед у велике місто змінювати своє життя. Впевнена, Ви зможете прекрасно там облаштуватися і навіть знайти собі…—підбирає слова душелікар,—знайти достойнішого чоловіка, ніж ті, що Вам траплялися!

Слухаю її, вухам своїм не вірю!

Говорить, як моя сестриця! І чого мені було не записатися до Надьки на консультацію?! Зекономила би час та гроші!

А тепер головне: а якщо я не хочу їхати з того задрипаного токсичними людьми містечка? У мене там дім, на який я дюжину літ пахала, як віл!

 Хай! Хату продам, але чи забуду в новому місці Андрія? Чому не дати поради, як мені жити там, де я нині, забравши потребу в конкретній людині!

Включаюсь в тему на фразі психолога про хорошого лікаря.

–Час— хороший лікар. З часом Ваш біль мине. Ви полюбите когось іншого, і Вас полюблять!

Знову заглиблююсь у свої думки. Кажу в серці: хех, було б добре, якби то було взаємне почуття та одне на все життя!

Психологиня ще щось торочить в тому дусі. Намагаюся не закотити очі (а я страждаю таким часто, бо приводів ой як багато!), вмикаю кнопку «Етикетні формули», дякую за прийом і виходжу з кабінету.

На плечі свинцевим плащем падає безсилля. Я бреду по сходах до виходу, а потім тиняюсь по вулицях і  перевулках.

Велике місто, кажете?

Я боюсь його! Боюся впасти сльозинкою в це велетенське море людських почуттів!

Зупинка. Мій тролейбус. Їдкі запахи тухлої риби, бензину та пролитої чашки кави лоскочуть ніздрі, викликаючи нудоту і головний біль. Це смердюче місце, рухаючись в просторі стискає мої думки в крапку. Малесеньку таку крапочку під назвою «Де ти?»

Шум доріг та шепіт серця змішуються у дикий гул водопаду. Мене кидає в його середину, не вистачає кисню.

Двері тролейбуса відкриваються. Я падаю на якусь худеньку бабцю. Нас підтримує міцний чолов'яга. Белькочу вибачення, глипаю очицями на людей, які спостерігають сію неприємну річ.

—Дівчино, Вам зле?—питає якийсь молодий хлопчина і дістає з рюкзака пляшку з мінералкою.— Води?