29. Про таємне і явне

Після сповіщення «абонент такий-то знову на зв'язку», я кинулася телефонувати. Чемне «Наllo» і ласкавий дівочий голос, який щось розповідав по-німецьки, мене стривожив. Хоч я і філологиня, але німецька не входила в коло моїх зацікавлень. Витягнувши з пам'яті свої знання Deutsch зі шкільного курсу, я запитала, як Андрій. 

Дівчина відповіла щось типу алєс гут, добавивши про майбутню неактуальність даного номеру.

Ось так. Ми всі переживаємо, а він з німкенею розважається. Як говорити строго мені згадалося одразу. Сказала, що мужикові негоже ховатися за чиєюсь спідницею, хоч то німецька, хоч то українська. І нехай віддасть телефон власникові, інакше його жінка приїде розібратися з вельмишановною фрау. 

У слухавці щось півхвилини шуміло і пік-пік. Короткі гудки свідчили про закінчення розмови. Андрій зі мною не бажає говорити…

Напер жаль, а потім —злість. На себе, на нього, на Замойського, на Павліченків і Бикових, на весь світ.  

Чому почуття увірвалися в моє життя, вирвали мою впевненість в собі, як під час бурі міцне дерево вивертає з корінням? Хіба ж мені було погано одній? Хіба чай з Красунчиком і квіти самій собі в спокої не краще Андрієвої любові?!

Ні, не краще…Мені без нього боляче.

Залатати душевну рану вирішила роботою. Пішла скопала грядку на зелень, прибрала квітника, пересадила персик. Зняла декілька роликів про «сама собі хазяйка». 

Телефон злісно мовчав. Моє роздратування росло. Скопати площу під ще щось мені здалося найкращим виходом із глухокутівської ситуації. Копала якихось хвилин десять. Щось заболіло, закололо в спині. Спроби розігнутися зазнали невдачі. Спересердя кинула того заступа й попленталась до хати. Дошкандибала до скрипучого дивану і положила себе туди. 

Щоб сказав Миколайович про диван тепер, почувши медові слова солодкоголосої німкені? Що людей не треба слухати?! А хто мені розкаже, що трапилося з Андрієм? Чому ми тут тривожимося в той час, як він живий і здоровий?!

Не щастить мені з чоловіками! Замойський, Генрик, Андрій…

Час любити себе.

…Дозволила собі поспати. Спина трохи пройшла. Записала себе на прийом до лікаря-невропатолога у Рівному. Мої застужені нерви потребують більшого догляду. Отримала заявку від двох молодих українських авторів, що працюють на літературних  онлайн-платформах, про переклад їхніх творів англійською мовою. Після деталей і розмови про оплату, я залюбки взялася за роботу. Подумалось:  краще робити, те що вмію і що приносить дохід, ніж копирсатися в землі, аби заглушити біль від зраненої закоханості. Тут є багато охочих покопати тобі грядку за сотню-другу гривнів. Правда сильний вітер, який пригнав дощові хмари навряд чи спонукатиме когось робити це сьогодні. 

Пора до заробітку на саму себе.

Романи про любов. На таке завжди є читач і перекладач. Всі ці емоційні качелі, соплі й чоловічі роздуми. Божечки! Вмикаю редактора! Чоловіки хіба думають так багато про кохання? Жінки бажають, щоб чоловіки про це все думали! А вони якось швидко вирішують питання з ким бути… 

Хоч бери та й відмовляйся від такої роботи! Порою аж верне від цих ідеальних чоловіків. Гой-гой! Може цей супермен з книги виявиться як всі мужики? Ось і мій Андрій був таким особливим, а виявився…

Хитаю головою. Ні. Мій Андрій лишається для мене особливим, хоч для когось він може бути звичайним хлопцем. 

Боротися за нього? З ким? Як?

Телефонує Биков. Якщо Миколайович в робочий час дзенькає — діло уваги вартує.

Григорій повідомив новини, які шокували. Павліченко-старший програв справу щодо квартири Ольги Шварц. Тобто, Андрій лишився її власником, як по закону спадкування, так і за рішенням суду.  Покупець на квартиру намалювався ще в січні. Якісь євреї, які живуть нині в Німеччині, вирішили в будь-яку ціну викупити житло, яким володів до війни їхній прадід. Якби не судова тяганина, то Андрій би продав її, зміг би розрахуватися з боргами ще й щось залишилося. До слова, Павліченко-старший хотів цю квартиру, щоб самому зірвати «єврейський» куш, перед тим пошукавши те, що ці люди бажають віднайти. Виявилося, що  захований скарб знайшов Андрій якраз перед своєю поїздкою до Польщі. Ті євреї запропонували хлопцеві приїхати в Німеччину, тому Андрій не поїхав на роботу до Вроцлава.  Зі списків пасажирів автобусу його просто не викреслили. От і шукали живого  серед мертвих!

Що він знайшов і чому це так важливо, Андрій не пояснив. Як він це провіз через кордон, теж неясно…

—Стоп-стоп! Звідки знаєш про це?—майже вищу в трубку від радості, що мій коханий живий і злості, що Андрій так боляче поводиться зі мною.

—Трохи був у курсі його справ до зникнення, а це він гроші переслав… Я йому тисячу разів казав, що нічого не потрібно віддавати. А він вперся, мовляв, так не годиться.  Казав, що за те, що він тим людям знайшов і привіз те «диво» вони заплатили йому вартість квартири і запросили до себе на роботу. Не сказав де він і що він. Лише те, що нарешті його нічого не тримає в Україні. Попрощався. Зателефонувавши йому після обіду, почув повідомлення про недійсний номер…

Оце тобі й «малий»! Рада, що йому пощастило, як колись мені.  Знайти гроші чи те, що приведе до грошей, якось спільне для нас обох! Тепер же він не буде шукати що в нас спільне, а що—відмінне.  За ці кілька днів його доля круто змінилася. З бідолахи він перетворився на солідного чоловіка. Напевно, думає, що я взнала про його справи і кидаюся шукати через багатство, яке так несподівано звалилося на його голову.

Попросила Миколайовича передати Андрієві, якщо той обізветься, слова про бажання поговорити по-людськи.

Биков промовчав. Значить, щось говорили про мене.  

Хай так і буде. Сама, то сама.

Я ж сильна, я ж якось жила без Андрія, то й ще проживу. Тільки викину скрипучий диван, аби не нагадував про нього і закину на горище замшеві чорні черевики.