27. Про післязавтра

Дев'ять днів по батькові подарували моїм відносинам з Андрієм букет у фіолетовій обгортці. Почала вірити в надприродне, а саме, що покійний неньо змовився з матусею шкодити мені всілякими методами.

Відбувши ту оказію з поминками, я розсварилася з матір'ю так, що не швидко зустрінемося. Якби ж я уміла так миритися, як псувати відносини!

Проте вважаю, що погана та дитина, яка немає власної думки, терплячи моральне насилля батьків! А нав'язування Замойського в чоловіки я кваліфікувала, як злочин проти моєї честі, гідності й здорового глузду. Мати пообіцяла переписати всю дачу на сестру, якщо я не вийду за Замойського!  Ха! Таке як мені та дача треба! Своїй хаті лад би дати! 

До слова про хату, пообіцяла, що материнського духу там не буде, якщо вона ще раз згадає про Женю в моїй присутності! Дозволила собі почитати моралі про правила поведінки з незнайомцями! Радянський психоз про ворогів на кожному кроці міцно в'ївся в мізки моєї матері, тому бідолашному Андрієві довелося скуштувати маминого гострого слівця!

А я не краща Ніни Орестівни! Розстріляла наше кохання своїми гіркими докорами! 

А він… 

З Андрієм я надіялась поговорити, коли він охолоне. Я і телефонувала, і писала в месенджери. Відповідь—мовчання. Темне, як глуха ніч, тривожне, як небо перед грозою…

Миколайович як завжди не брав трубки, коли він на роботі, Люсьєна поняття не мала, де «той малий подівся», а Ритка взагалі видала, що в шоці від того, що я з Андрієвим батьком зустрічаюсь! Тепер знаю, хто заклав мене з тельбухами! Я пішла в контратаку на вредноту, запитавши, з яким із Андрієвих татусів вона мене бачила. Ритка зрозуміла, що вона ще мала сунути носа в справи тітки Язви, тому видала всесвітню тайну, що Андрійко зі «своєю дівчиною» розійшовся. Висловила свої міркування про ту козу, що такого хорошого хлопця відшила! Говорила так, ніби я її ніколи не няньчила, а «малого» ніколи не любила. Весь світ змовився проти мене! За що та кара? Що не встигла розібратися зі своїми почуттями?

В понеділок я нарешті пішла на роботу. Без самоїдства і докорів сумління написала заяву на звільнення за власним бажанням. Не потрібні мені їхні допомоги і всякі там соціальні пакети. Не хочу бачити цих дурнуватих начальничків із цікавими поглядами на життя і любов.

Виявилося, тримати мене ніхто не збирався. Тільки й пораділи, що припудрена викладачка вирішила піти сама. Навіть двох тижнів не дали для красивого прощання. Розрахували в той же день. Мою історикиню-політологиню теж на пенсію відправили, спершу довівши до сердечного приступу!  Незабаром не буде ні кому вчити, ні кого! 

На тих радощах, що не мене здихалися, а я скинула пута своєї недолугості в питаннях вищої освіти, зайнялася онлайн-магазином. Також прибавилося учнів на уроки англійської. Вся в роботі. А що ще робити, коли змушена бути сильною і самій про все дбати! 

Андрій не виходив на зв'язок, а сьогоднішнє «поза зоною досяжності» замість довгих гудків наганяло тривогу.

Ввечері зателефонував Миколайович. Розпитував як я, мати, робота. Коли починаються такі питання—чекай біди.

—Гріш, щось сталося?—відчуваю серцем, справа стосується Андрія.

—Кирило Іванович телефонував…

—З приводу мене? — тільки  психа Кіра мені не вистачало для повного щастя особистому житті!

—Не зовсім. 

—Щось із Андрієм?

—Так, Віро!

—Що з ним?

Миколайович замовк. Хвилина мовчання розказала більше, ніж слова.

—Андрій живий?—слова ехом відсканувати по кімнатах, які були такими пустими без нього.

—Ми не знаємо…Він поїхав вчора на Вроцлав. Автобус перекинувся  і загорівся… серед живих його немає… щодо загиблих йде уточнення.

Життя щедро хлюпає чорною фарбою. Плакати не вистачило сил. Лише рій думок, які брали в облогу стомлені мізки. 

—То Андрій таки Кириловий син?—дивні питання останнім часом стали моєю візитівкою.

—Так. Іванович займається встановленням всіх подробиць трагедії

— Я не вірю, не вірю, не вірю! —кричу в трубку…

—Ми приїдемо до тебе через годинку. Випий чаю і не роби дурниць! Добре?

Хитаю головою, мугикаю в слухавку.

Занадто багато подій, нещасть і переживань аж через край. 

Красунчик, почувши мій плач, прибіг втішити. В тяжку годину малий бешкетник став єдиною підтримкою і розрадою. 

…Не знаю,як ми з котом добралися до скрипучого дивану. Там на мене накотилася темрява, яку розвіяв голос Люсьєни, що тицяла мені під ніс гидку нашатирку! Як добре, що в Бикових є ключі від моєї хати. От і тепер вони виводять мене з того світу.

Люся акуратно забирає від мене Андрієвий піджак і черевики, куплені «малим». Видно, в Язви трохи дах поїхав, коли вже з речами, що нагадують про нього, втратила відчуття реальності. Тепер хоч цілу вічність з почуттями розбирайся! Його немає! Ні живого, ні мертвого! Де ж він? Як він?

Миколайович щось говорить, Люся теж своїх п'ять копійок докидає. Я їх не чую. Світ, в якому немає його, став для мене німим…А може я стала глуха до світу?

Дивно. Все так дивно починалося. Той ідіотський букет і його значення став ніби прокляттям нашого кохання. Ми не зрозуміли, що це було пересторогою про те, що у відносин з траурним початком може статися трагічний кінець.  Ніколи не вірила у бабські байки, невипадкові збіги і провидіння. Вірила в Господа, та й усе. А з чудесами і надприродніми силами не хотілося мати справу. Виявляється, воно саме мене найшло. Чи може я втрачаю глузд?

Тицяють чай, шелестять цукеркою, а я нічого не хочу! Мені нічого ні від кого не треба! Лишіть мене в спокої! Особливо Люська! Вона ж була проти нас, то чого зараз не тішиться? Чи женишок для Рити втік? 

Ревную, не те слово! А Ритка? Хто із нас ще коза? Добра дитина, але батечко біологічний —справжній паршивець! От як я раніше не бачила, що Ритка  схожа на Женю! Ну чому, чому я гніваюсь на всіх, коли своє щастя зруйнувала сама?

—Дякую.— голос став хриплим, чужим. 

Люся почала плакати, Ритка — теж.  Люблять мене.  А от я їх, напевно, не так, як вони мене. Любити людей, входити в їх положення, жертвувати собою більше не хочеться. Досить!