26. Про гострі кути

Небо на заході горіло кривавим заревом. Вогненні язики розпеченого світла виглядали із-за дерев, плавно переходили на поля. Очі різало від мерехтіння, тому вони опустились до розгляду черевиків. Огидна цяцька в машині Замойського більше мене не приваблювала. Як і її власник. 

За той залишок часу, що ми їхали до матері, я встигла мільйон разів пожаліти, що не попросила Андрія допомоги.

Дурна тітонька! І про яке кохання можна говорити, коли  думала лише про свої почуття і про себе? Андрій трудився майже до ранку.  Він не обтяжував мене своїми проблемами і боргами. І не пропонував заміж, щоб повісити на мою шию його труднощі. Він таки подумав про мене, коли був у Бикових! Я образилася, не розібравшись. Може, що сталося в Андрія… Я і не запитала. 

Замойський мовчав. В мене теж не було бажання продовжувати розмову. Я надіялася закупитися в Сарнах. Тепер же попросила сусіда завезти мене додому. Емоції, як захід сонця, вогнем спопеляли  тепле й добре, що відчувала до Замойського сьогодні.

На щастя, Ніна Орестівна не скинула список, що купувати. В мене буде залізна відмазка, чого по магазинах не бігала із Женею. Щодо жениха, доведеться зізнатися матері, що маю такого. Але він на шість років молодший мене. А заміж—років через два в кращому випадку. Навряд чи наша любов раніше розгребеться з його боргами та веселими родичами. 

Де мій здоровий глузд в цьому питанні?   Заліз в теплі черевики і гріє свої думи спогадами про мого хлопця. Не сумніваюся, що є сотні, тисячі, мільйони хороших чоловіків на планеті. Та лише один з них купив мені черевики…

Нарешті приїхали. Я думала швидко вистрибнути з Женькиного автомобіля. Еге ж! Розмріялася! Пасажирські дверцята клинило і відкривалися вони лише знадвору. Замойський не поспішаючи виліз, обійшовши якнайдовшим шляхом авто, галантно відкрив переді мною двері, притримав під руку, бо став у величезну калюжу. Якби ж я знала, що це було не розкаяння, а номер для… Андрія, якого я побачила за мить!

Боже мій! Ну як таке можливо! Постійно я попадаюся із Замойським! 

Биков (який, напевно, привіз Андрія!) аж випустив пакети з рук. Кульок з червоними яблуками порвався. Бідолахи покотилися врізнобіч…Миколайович закляк на місці.

Андрій  гнівно глянув на Замойського, а потім з болем на мене. І…розвернувся. Які яблука, коли тут вирішувати питання любові!

Перша думка: біжи за ним, Вірко! А ноги —ватні, руки— трусяться.  

—Постривай! Не йди! Ти все неправильно зрозумів! — кричу я навздогін своєму хлопцеві. Ноги роблять перші кроки, я починаю бігти (Віра Анатоліївна за хлопцем біжить, новина на весь Інстаграм!).

—Що тут розуміти? — кидає Андрій, не зупиняючись і не обертаючись. 

—Та не із Замойським я! Я не люблю його!  Я тебе люблю тебе!

— Я не знаю, кого ти любиш, Віро Анатоліївно! Бо цілуєшся з одним, їздиш з другим, а говориш про кохання до третього!

—Гей, хлопче! Загальмуй-но!— вмикаю режим самозахисту. —Скажи це мені в лице!

Думаю, наша армія всевидющих бабушенцій  була біля вікон! Такої вистави тут давно не бачили! Мені було боляче від розмови з Женею, а тут ще Андрій звідкілясь узявся!

На превеликий жаль, маю погану рису: як розійдуся, то пру, як танк!

Андрій зупиняється. Плечі нервово здригаються. Повертається до мене.  Немає гніву чи злості. Там — німота. Темна, болюча.

—Пробач, я невчасно… — видко, узяв себе в руки. Добре, що не кричить.

—Ні з ким я не цілувалася! Ні з ким! — оправдовуватися не мій стиль, але слова, що з мене вилетіли, були в тому дусі. Але ж я не цілувалася! То було насильно! Хто йому встиг донести?!

—Віро! Я тобі все серце віддав!

—А я —тобі! Тому не край його! Я приїхала до матері. Причину ти знаєш! А привіз мене мій колишній сусід, а нині—мій колега і начальник.

Андрій би взяв начальничка за барки, якби той не заховався в під'їзді, лишивши Миколайовича збирати яблука. Тепер же за свої барки переживала я. Мій хлопець, наче Змій Горинич, дихав ревнощами. Від того подиху в мене щоки перетворилися на печених раків.

І яка біда потягнула мене в наступ?! Напевно, раки на щоках вирішили показати Андрієві, де вони зимують.

— Ти для чого приїхав? Сваритися зі мною? Контролювати? Думаєш, я тут визначаюся хто мені підходить, поки тебе немає? 

—Взагалі-то подумав, що тобі поміч не завадить…От з дядьком Грішею приїхали…Ми тут закупили всякого. Ну, занесемо і, напевно, поїдемо. Нас вдома чекають.

Оце його «чекають»  попало в ціль!

—Мене теж мати чекає!

—Буде приємно познайомитися,— чи то з іронією, чи серйозного мовив Андрій, повертаючись до Бикова, який шпортався з пакетами.

Я розсердилася не на жарт. Він сам собі вирішує, як нам розвивати наші відносини! Хіба ж ми не говорили про те, що я старша за нього і це може викликати спротив моєї рідні?! Кохання — річ цікава, але ж треба розумно до відносин підходити! До шлюбу варто дивитися в два ока, а після— крізь пальці! Напористий хлопець! Доведеться з матір'ю говорити щиро! Може на фоні хороших новин про Надьку, вона проковтне гірку пілюлю про молоденького хлопчика-жениха? От чому він поспішає? Хто спішить, той людей смішить! Ми виставили себе на посміховисько перед усіма сусідами!

Іду сердито за Андрієм і Григорієм. Єдина нормальна думка: Замойського пора прихлопнути! Хоча б дверима!

Думки матеріалізуються. 

Чую, матінка представляє  Замойського, яко мого жениха.

—Грішенька! Як приємно, що ти приїхав! Хороший чоловік, добрий друг! А це —Женічка. Євгеній Павлович. Жених Вірчин. Ось дочку привіз. В магазин з нею збирається їхати! 

Я там аж обімліла! В мама в своєму репертуарі. Я рота не встигла роззявити щодо Андрія, як мати вчепилася до нього:

— А ти, хлопче, що тут забув? Чого в чужу квартиру заглядаєш, вуха розвісив?!

—Пробачте. Просто поміг нести пакети…

— Мамо! — намагаюся вставити хоч слово.

— Не мамкай! Гостей приймай! Двері закрий!

Як же я можу закрити двері перед Андрієм?!