14.Про нічні розмови

В моєму домі було тихо. Григорій, перший вскочив до хати й поки я з Андрієм м'ялися на порозі, пропускаючи один одного, встиг оцінити розклад сил по кімнатах. Людка з Риткою розтягнулися на моєму м'якенькому ліжкові. Якщо Миколайович буде стерегти Андрія, то їм місце в гостьовій, там старе, добротне ліжко і розкладне крісло. А от я буду в прохідній кімнаті на старому скрипучому дивані. 

Оперативні новини отримали, можна і в хату сміливо ступати. Я зайшла, а він лишився на порозі, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Сумнівається, чи правильно вчинив, приїхавши до мене. 

ー Андрію, проходь! Будь як удома! —припрошую, як вмію. 

Він усміхається. 

—Як в тебе вдома… — говорить він, встановлюючи для себе межі в поведінці. 

Невимушено, не домовляючись, ми перейшли на «ти». Поки мої вчені таракашики аплодували цій ментальний перемозі, Андрій нахилився, розщіпнув мої чобітки, звільнивши холодні ноги від мокрого взуття. Піднявшись, допоміг зняти пальто, примостивши його на своїй руці. Миколайович дивився на це мовчки. Цікаво, оцінював ситуацію чи не бажав будити своїх любимок голосними репліками про «тілі-тілі-тісто»? Він забрав пальто й повісив сохнуть біля протопленої грубки. Андрій  швидко роззувся й скидаючи на ходу  рюкзак і куртку, взяв наше взуття, заніс за Миколайовичем до тепла. Піклується не лише про себе. Невже такі чоловіки, крім Григорія, є на світі? І невже це мій Андрій? 

Мій? 

Боже! Я все дивлюсь і дивлюсь на нього! Годі витріщатися! 

Кидаюсь на кухню, ставлю чайник на вогонь. Він сонно шипить, а я згадую, що моя  хазяйська роль  полягає в «накормити-напоїти, дати в що переодягнутись, постіль постелити». 

Переодягнути? Брррр! Про що я думаю! Звісно ж не роздягати чоловіка треба, а дати людині сухе вбрання! Дорослий хлопець, сам справиться! Просто чоловічого одягу в домі нема. Він то є, але у великому тюкові з брендованим товаром. Маргарита його не розпаковувала, бо були якісь проблеми з паперами. Писала, що один знайомий поміг розібратися  ще й погодився таргет налаштувати. Обіцяла з ним познайомити,  як тільки буде можливість! Казала, буде чекати мене, а тоді одразу розпакуємо, роздивимся, пофотографуємо, а може  хлопця за модель чи й за жениха для  тітоньки візьмемо! 

Мені ніхто не потрібен, окрім того, в кого шалено б'ється серце через Віру Анатоліївну! 

Блискаю очима сонному Миколайовичу, мовляв, не завадило б Андрієві дати якусь іншу одежину. Дякую Богові, Григорій надзвичайно здогадливий. Земля отримала великий дар, прийнявши цього святого чоловіка! Я не жартую! Григорій перевернув верх дном два дівчачі життя, витрусив дурощі з наших з Люською гниленьких душ й допоміг пізнати цінність людського життя й відносин. Вони з Людою вдвічі щасливі, бо знайшли Бога… Чи то Бог їх. Я з Ним й досі не знаю як порозумітися. Знаю, Він близько, а як самій бути з Ним близькою — не маю  поняття! Можливо,  Він в моїй уяві постає чоловіком, а як довіряти чоловікові найсокровенніше зовсім не маю досвіду! 

—Віро, тобі зле? —злякався мого застиглого погляду Андрій. 

—Я про Бога думала. — кажу так, як є. 

Від такої відповіді люди зазвичай пирхають сміхом або крутять біля виска. Андрій з Григорієм усміхнулись. 

—Так радісно, що ти про Нього думаєш, —вимовив хлопець. 

Тадам! Андрій схожий на Григорія! Тільки Миколайович—Люсьєнин чоловік, а Кирилович — мій коханий незнайомець! 

—В мене є змінний одяг в рюкзакові. Не хвилюйтесь за це! 

—Чудово! — позіхнувши мовив Григорій. 

—Піду подивлюсь, що там мої красуні. Тут справитесь без мене? — чоловік почимчикував  в бік кімнати, де відпочиває дружина. 

Хе! Хто б сумнівався, що він буде хлопця стерегти, коли під боком соковита жінка?  Доведеться бути сторожем для всіх, бо диван страх який скрипучий! Не лягати ж з Андрієм! 

—Твоя кімната направо! Прийдеш вечеряти чи одразу стелити постіль? 

Мамочки! Як страшно говорити про такі прості речі з тим, хто тобі подобається! 

—Прийду. А постелити можу сам. 

Григорій пішов з кінцями. Чую, вже хропе. 

Поки нікого немає,  біжу до ванної кімнати. Стягую мокрі шкарпетки, закидаю їх в пральну машину й знаходжу біля ящика з брудною білизною свої капці. Іноді розкидані «де попало» речі рятують тебе в незручних ситуаціях.  Добре, що деякі цікаві аксесуари не валяються на видноті! 

Повертаюсь на кухню. Роздивляюсь, що в мене в хаті є поїсти людині дати! 

Андрій, переодягнувшись,  теж заглядає на кухню. 

—Не соромся. Проходь! В нас тут є рибка, булочки, зараз гляну може ще є цікава смакота… бо з дороги теж. 

— Миколайович казали, що у тебе батько помер. Співчуваю. В мене в лютому померла мама. 

— Той букет був для неї… 

—Так.

На мене як напер жаль. Так соромно, що я полізла зі своїми вказівками до хлопця, який поспішав на похорон матері! 

—Пробач мене. Я не знала. Хотіла допомогти в амурних справах молодому чоловікові. Бо ж букет був такий дивний. Куди  з таким на побачення?! 

—Що не кажи, він допоміг побачитися з тобою… 

—Дурна тітонька тебе могла спопелити поглядом! 

—Серце зупинилося на мить, коли впізнав тебе! 

—Ми з тобою перетинатися до того? 

—Угу...—мій гість загадково всміхнувся. 

—Де ж ми зустрічалися раніше? — щиро дивуюсь такій відвертості. 

— І в Україні,  і в Польщі. 

—Ти навчався в Польщі? 

—Ні.—знітився хлопець. —Я перебував там як звичайний український заробітчанин. 

 — Пробач. Просто ти з такої родини…  і я не думала, що… 

—Що ми будемо пити чай в тебе на кухні. — Андрій допомагає вийти з незручної розмови. 

— Чорний чи зелений? 

—Який зробиш.  Ти не проти, що ми стали на «ти»? 

—Я тільки за. Смаколики будеш? — бачу, що Андрій навіть не доторкнувся до їжі. 

— Ні…  Я просто подивлюсь на тебе, можна? 

— Андрію, я розплавлюсь від твого проникливого погляду. 

— Я тобі небайдужий? 

—Ти для мене… особливий! 

Я відвертаюсь до кухонних поличок, дістаю чай, цукор. Потрібно  терміново чимось зайнятися, щоб стримати хвилювання. Відчуваю, як його руки лягають мені на плечі.