13. Про псіхи й від Григорія "на горіхи"

ー Опа! Яка наречена! Ви з Замойським два чоботиーпара. Дивись, сину, з ким сплутався!ー сарказм так і пре з нервового лікаря. 

Дарма я, вважала Кирила нормальним чолов'ягою. Ось як знущається! Толку з його вибачень! 

Замойський оторопів. Розумію Женьку. Який з Андрія жених, коли Павлович тут такий "закоханий" в мене по самі вуха! Дивлюсь, а моє інтелігентне чудо тупцює, щоб бочком-бочком і втекти від двох розлючених чоловіків. Боже, це не виліковується: змитися від проблеми! 

Заглядаю в Андрієві в очі, а там палає вогонь ревнощів! Та глянь на мене, телепню! Чи ходила би я в твоїх шарфові та рукавицях, якби була із Замойським? 

Андрій, напевно, шокований. Там Замойський з фіфою мене покинули, а тут ーя з любим перелюбником! Може я теперішня чи колишня жінка Замойського, а молодий чоловік до мене з почуттями кинувся. 

Що казати? Будь-які слова чи  дії сприйме за виправдання. З давніх давен відомо, хто виправдовується, той винен. Мовчати? Іванич бажає осоромити мене на все місто, а втеча Замойського (блискаю очима: тільки спробуй, заразо, втекти: "пащу розірву, баньки виколю"! ) зробить із мене легковажну жінку! 

Андрій не захищає. Ну чого ж ти мовчиш? Хай навіть була б чужою, але яーслабка жінка! Невже ти не бачиш, як мені боляче! Як ти мені потрібен!

Мовчиш? Гніваєшся? 

Ах ти, Краса Анатоліївна, нафантазувала кохання, а виявляється,  ти ーдурепа, а вінーбожевільний! Навіщо тратився на незнайомку?! 

ーВіро! Про що це пан Павліченко меле? Яка з тебе наречена цьому малому?! ーвдає з себе ображеного жениха Замойський. 

Ну начувайтеся, чоловіченьки! Страшна жінка в гніві! 

ー Припиніть! Кіна захотілося? ーговорю тихо, але твердо. 

На нас  почали оглядатися люди, ще трохи й почнуть знімати! Ці чоловіки міри не знають! Не головою, а цікавим місцем думають! 

Дістаю із кармана сумки візитницю, простягаю Андрієві акуратну чорну картку з білими буквами. Відчеканюю кожне слово:

ーЩиро дякую за поміч того дня. Ось моя візитка. За вказаними контактами  зверніться для вирішення фінансових питань з приводу лікування Ягненко Віри Анатоліївни. Якщо протягом трьох днів не виявите бажання поспілкуватися з цього приводу, я зроблю публічну заяву про пожертвування відповідної суми  у фонд Павліченка  Кирила Івановича! 

ーА ви двоєー звертаюсь до Іванича і Палича,ーщоб я вас біля себе не бачила! Будете сталкеритиー подам в суд! 

Сердито кидаю на останок:

ーБувайте здорові, панове! 

Не хочу їх  всіх бачити. 

Швидко йду до вільної каси, лишаю там товар і виходжу на вулицю. Дощ забирає мої сльози, а я ковтаю його солонуваті краплі.  

Чого винувати Андрія? Я б теж стояла стовпом, якби якась фіфа закричала на весь магазин "Андрійчику, коханенький!"

Хоче забрати грошіーхай телефонує, зустрінемось, побалакаємо. Хіба ж я баба базарна, щоб вирішувати особисті питання в публічному місці?! Гнівно зриваю з себе  Андрієві шарф та рукавиці. Кидаю їх у смітник. Вартість відшкодую. Хай доведеться хату продати, аби не бачити його! Може я занадто різка? Озирають назад у надії, що Андрій іде за мною… Ні, нікого з цієї трійці… 

Віро, пора схаменутися! Григорій правду казав: не в чоловіках щастя. 

Переходжу вулицю й за мить ховаюсь у  маленькій кав'ярні, де смачна кава, домашня випічка й місце для малювання.

Телефон вібрує.  Дивлюсь: пропущені від Григорія, а оце Ритуля маякує. 

Піднімаю слухавку. Люблю щебетання нашої дівчинки. 

ーТітко Віро! Красунчик додому вернувся! 

ーМоя хороша! Ти ーнаше щастя! Від тебе завжди хороші новини! Як там це пухнасте лихо? 

ーВоно помите, накормлене й відпочиває на улюбленій подушці! 

ーВи в мене ще? ーрадію, що Бикови приглянули за хатою. 

ーТак. Мама заснула, а тато поїхав до АТБ. Ви ж приїдете завтра, я рибу вже запекла. На торта сметани не вистачило. 

ーЯ в Березному. Тато давно поїхав? 

ー Ураааа! Хвилин п'ятнадцять тому. 

ー Тоді, можливо він забере мене! Що тобі купити, квіточко?

ーКупіть собі щастя,ーхвильку подумавши, відповідає мала. 

ーВ мене його повні штанці й купа на голові. Я рада, що в мене є Бикови, більшого мені не потрібно. ー розчулена словами Маргарити. 

Ще не вибила Ритку, як телефонує Григорій. 

ーДе ти? Почув твій голос в магазині, поки прибіг, звідки то лунало та розібрався з трьома навіженими ーАнатоліївни сліди прохололи! 

ーГріш, ーхлипаю в трубку. ー Я в Крафті, тут кав'ярня недалеко. 

ーЯ підійду за декілька хвилин. 

Кілька коротких митей я вдивлялася в дощовий вечір за вікном. Ще Григорія в цій історії не вистачало! Брязнули двері, зайшов Миколайович. 

ーПривіт, Віро! 

ーМиколайович…

ーТи вже попила кави? 

ーТак.

ーТоді їдьмо? 

ーТак, хочу додому, до моїх Бикових. 

Ледве стримуюсь, щоб не вивалити на Григорія свої проблеми. 

Ми вийшли. Його  білий  Сітроен Джампі чекав на стоянці. Я поглянула в бік смітника, де лишила Андрієві речі. 

ーМиколайович… Ти все купив, що хотів? 

ーНі. Заїдемо в інше місце! 

ーЯ загубила шарф і рукавиці десь біля АТБ...Напевне. 

Григорій зам'явся. 

ーТи впевнена, що хочеш повернутися туди? ーпитає співчутливо. 

Чому немає на світі ще одного Григорія? Щоб і мене покохав так, як Миколайович Люську.  От полюбив і все-все покрив тою любов'ю! 

ー Навіть не знаю… 

ーТо Андрієві речі? 

ーУгу…  

ーЯ бачив, як ти лютувала. Знаючи, що будеш шкодувати, забрав їх із смітника! 

ーАндрій що? 

ー Він був злий. Ледве стримав його  щоб той не побився з батьком і Замойським. Віро, найгірше, що ти могла зробитиーзробила. Ти псіханула, не давши хлопцеві оговтатися і щось сказати. Не знаю, які у вас стосунки між собою, але закохані дурощі двох незнайомців видно на всю околицю! Чому незнайомців? Видно одразу, те що ви не в курсі справ один одного. 

ーГріш! Чому мене ніхто не захистив? Навіть ти! 

ーЯ хотів, але ти накинулась на Андрія, послала тих двох красенів і, фиркнувши, пішла! Мені довелося тримати хлопця, щоб не втрапив через тебе за ґрати. Віро, ти себе пожаліла, а йогоーні. До речі, з вікна маршрутки він бачив як ти з батьком сіла до Замойського в машину!