12.Про в'їдливі думки й віщі сни

В повітрі пахло весною, але в містах і селах ще панувала зима. Її вірний супутник, північний вітер, не відпускав із крижаних обіймів змучених затяжними холодами людей, змушував щільніше закутуватись у шарфи та не ховати рукавиці. Андрієві дарунки не пасували ні до мого пальта, ні до чобітків, ні до шапки. Я ж їх вдягла, коли була від дому на достатній відстані, бо мати настроїлась на Женю, як на майбутнього зятя. Хоч ми посміялись над цим разом, але Ніна Орестівна так просто не відступить. Вона буде робити все можливе, щоб звести мене як не з Женею, то з якимось старшим чоловіком ще. Батько стримував її пориви, а тепер тільки чудо позбавить від цього добродійства. 

Смерть батька нас помирила без вибачення і прощення. А як воно буде далі, лиш Богові відомо. 

Оминаючи велетенські калюжі, згадувала не злим тихим словом пропозицію Замойського.  Чим би він мене віз, як машина в ремонті? В старого Зама взяв би? Той же труситься над своїм Мерседесом вісімдесятого року, як над дорогоцінними перлами. 

Чесно кажучи, якщо Женя і змінився, став добрим та чуйним, лише через його батьків не хотіла би стати його дружиною. Вони аж занадто манірні. Вважають себе інтелігенцією, їдять завжди з вилками і ножами, але зовсім по-сільському балакають, клянуть всіх і вся трясучи "фенечкою". Мати від Замойської навчилася батька клясти. Я  була така рада, як вони через мене довгий час не спілкувалися. Мати спокійніша стала, плітками менше жила. Батько ж водився з Замойським-старшим. Просила старого, щоб не зв'язувався з ними. А що ж то яйце курку вчило? Курячими мізками думав, як друга собі вибрав. То вже і мати з тіткою Машею помирились. Думали Надьку присватати до Жені. Хе, сестриця вже тоді лижі на Чехію нагострила, а батькам ні чирик! Не знаю, який там її Вацлав, але видно теж добре шило. Про квартиру чи дім не думає, все по зйомних  кочують. Важко їм, напевне, але нам тут хіба легко?  

Ой, хай живуть, як їм заманеться, аби мене не чіпали! Бо нутром чую, не встигну з добром пахучим розребтися, як доведеться  домашніми справами займатися. Мати давно хотіла дачу продати, квартиру облагородити! Батько був проти розбазарення добра. Хотів зробити там все до ладу й перейти туди жити. Звісно, продати квартиру і гроші поділити між дочками! Мати всією душею ненавиділа дачу, поля й городи. Батько ж був підірваним до того. Якби ми не збунтувалися, то пів України переорав би собі під поля й городи! 

...От помивши чоботи у сарненському морі, допливла до вокзалу. Давно не їздила маршрутками. Зазвичай переповнені людьми, тепер вони сиротливо чекали бажаючих їхати. 

Зайнявши місце біля вікна, я зіщулилась, намагаючись зігрітися. Не природній холод пронизував моє єство. Від надоїливих і дурних думок тіло покривалося мурахами. Саме цією маршруткою я їхала в той день, коли перші чоловічі рукавиці потрапили мені на руки. І якби я не приплела  до цієї пригоди Андрія, одразу би заснула. А я  дуже люблю спати в маршрутках! Кожен раз боюсь, що обікрадуть, обіцяю собі не дрихнути, як бабак… Еге ж! Якраз навпаки!

 Та цього разу сон втік, лишаючи мене на розірвання внутрішньому цензору. Якби я не була боржницею  Андрія, то викинула би внутрішніх цензора, критика, радикала  з їх дурощами разом із чоловічими шарфом та рукавицями… Борг змушує мене знайти хлопця.  Якби хтось притиснув до стінки й спитав чи тільки через гроші я буду шукати Андрія, то здалася би й виклала правду. 

 Я закохалась в молодого незнайомця! Не знати чого кожен його подих, жест, слово захоплюють мене, змушують прагнути до нього, як до джерела в спекотний літній день. Коли ж дивлюсь на нього, то стаю дурною, дух спирає до втрати свідомості. 

Може знайти його, віддати гроші, сфотографувати цього красеня і милуватися ним до смерті? Жити собі самій, як і раніше. Навіщо мені проблемне кохання? Людські пересуди, веселий Іванич і не знати що в голові у молодикаー неповний перелік того з чим доведеться стикнутися через надумані почуття. 

Дивно, відваливши декілька тисяч на незнайомку, Андрій не поспішає мене шукати. А можливо він чекає поки проценти на борг наростуть? Він же син свого батька, отже гроші вміє рахувати. За квартиру судиться. Зубастий, не інакше! Вірко, Вірко! Дійсно, як ти могла вскочити в таку халепу? Як мені його шукати, щоб віддати ті злочасні гроші? Івановича запитатиー перша геніальна думка, мовляв, шановний Кириле, дайте контакти вашого сина, я його боржниця від троянд до ліків! Не підставляти ж вашу підлеглу Люсю Михайлівну, щоб від прийомки взнала, де його шукати? 

Тю! Неправильна казка! Принци повинні шукати своїх наречених, а не дівчата за хлопцями ганятися! Вистачило мені сучасних казок із Замойським. Не знати, що ще викине те чудо! 

...Згадую, як Андрій витирав мої сльози, одягав шарф і рукавиці. Стає соромно за свої злі думки. Ховаюся в його шарф, вдихаю приємний запах  чоловічого парфуму з ароматом морського бризу. Я теж за свіжість у парфумах. 

Андрію, я тебе обов'язково знайду, інакше загину від в'їдливих думок, чому я для тебе красива, а ти для менеー особливий! 

На цій оптимістичній ноті  вирішила не зраджувати добрій традиції й поспати в транспорті. Голос водія розбудив  на Моквинському перехресті:

  ー Виходимо чи їдемо далі? 

ーВиходжу. Дякую, що розбудили! Щасливої дороги, ーпрощаюсь, вискікуючи з маршрутки. 

Чекаю доки проїдуть машини й автобуси. Боюсь переходити тут, тому стою часом до півгодини, переборюючи страх дороги. Бачу, як зупиняється маршрутка в бік Сарн. Хтось теж до Березного буде добиратися. Маршрутка від'їжджає, а навпроти мене стоїть… Павліченко. Той, що Кирило, той, що Іванович. Я думала, такі як він машинами роз'їжджають. Дорогу переходити зовсім перехотілося.  І людей ніде немає, і машин ніяких. Ми, як дві горошини, що впали в незасіяні поля… 

Павліченко сверлить мене своїми очицями, впізнав. Бачу як вдалині їде якась маршрутка. Потрібно переходити, бо стояти тут на вітрі ーзагриміти в неврологію до цього навіженого. Як Люся працює тамーпоняття не маю!