3.Про Язву, своїх чужих і чужих своїх

Живеш собі спокійно. Ходиш на роботу, ввечері гладиш чорного кота, п'єш чай і тішишся, що сама з усім справляєшся. Коли тобі тридцять і ти незаміжня, все так і має бути. 

Найкращий мужчина лежить біля твоїх ніг, гріє їх своїм теплом та дивиться відданими зеленими очима. Він потягується, ловить задоволення від того, що ти поруч. Муркоче собі під ніс щось на кшталт: о, моя богиня.

Я зовсім не богиня, а Язва. Цьому чотирилапому мужчинці зовсім не збираюся годити: їжа не подобається - сиди голодний, срачиш в хаті – марш на вулицю. Але я добра хазяйка, схожа на віддану дружиноньку: після котячих поневірянь - приймаю, реп'яхи віддираю, ту брудну шкуру купаю і відгодовую.  Чоловікові, женихові, хлопцеві нізащо не пробачила б тих походеньок. Тому… живу з чорним котом. Нам двом добре. 

Як це я живу сама? А що тут такого? Якщо незаміжня, то в батька-мамки на шиї сидіти та їхні хлипи, яка я безталанна слухати? Ай-яй-яй, яка я доця погана, скажуть ревні поборники сімейних цінностей. А я за те, щоб дорослі діти були дорослими, а не в тридцять з батьків сили й нерви висмоктували, як немовлята молоко з цицьок! А ще, коли мені тикають напученням про повагу до батька й матері, відповідаю, що я про це якнайкраще подбала. Я з ними не живу. Це допомагає неньові й неньці виконувати настанову: "Батьки не дратуйте своїх дітей", а мені ー  забезпечує довголіття. Не знаю, як там по-церковному правильно, тільки от перед Богом за моє геніальне вирішення питання сепарації від тата з мамою не соромно. 

Ах, красота! Ще один плюс самостійного життя ーприймаю гостей, коли хочу. А не хочу ーто нікого не треба терпіти. Хоча… часом змушена. 

Дуже не люблю, коли приїжджає мама. Це буває рідко, але без попередження. Для мене її нашестя – справжня катастрофа! Уявіть собі – мати під дверима хати, а в тебе пари в інституті чи засідання кафедри на носі, де тобі доповідь читати, когось хвалити, а комусь нагоняя давати! 

Чого ключа їй не дати? Боже мій! Дала їй якось! Приперлася без попередження, а мені на міжнародну конференцію у Київ їхати! Хоч між нами всяке було, а рідну матір випихати недобре. Довірила їй ключі і хату, куди було дітися.

Якби знала, як там мати нахазяйнуєーвикликала б таксі й заплатила,  щоб додому завезли та на  пухові перинки посадили! 

Те, що  я була зла, це нічого не сказати!

 Мати всі шафи повивертала, так сліди чоловічої присутності шукала, в бумаги мої влізла, думала знайде щоденник, з якого хоч щось про життя дитини взнає. Дурепа я чи що, в тридцять щоденника писати?! Так, в сімнадцять страждала писаниною! Як і віршами. Матуся ж із старшою сестрицею навіки відбили бажання займатися подібними речами. На мою розхитану невдалим коханням психіку, накинулися зі своїми насмішками! Як там співав Меладзе "натура утонченная" не витримала лихої долі… 

З того часу, щоденник в голові, а комп'ютер і телефон під такими паролями, що дехто мізки зламає, поки розшифрує. 

Навіть згадувати не хочу про ті порядки, які мати навела в моєму домі. Особливо ті секондхендівські рожеві шторки в дрібні білі трояндочки, що повісила в спальні. Бач, не хата, а офіс, бо в біло-коричневих тонах. А жінці треба бути ніжною, романтичною.  Ще й трусяток таких там же набрала в такому ж стилі!

 Я собі те добро скільки років сама купую! 

А вона знає, як я ненавиджу той секонд хенд, бо скільки вигорбатилася на їхніх вонючих складах. Мати вини не відчуває. 

З того  часу холодна війна вибухнула справжньою ядерною катастрофою.

 Я викликала Григорія, щоб відвіз матір додому, поміняла замки в хаті. Моїй хаті. Я на неї своїми кістьми та нервами заробила! 

Вимила все з хлоркою, щоб того духу позбутися. Та як минуле вимити з пам'яті? 

Сказала тоді матері, що якщо буде заявлятися без попередження, то стоятиме під дверима, а зриватиме з роботи, щоб мене своїми шипами й розочками пічкати ー то хай вдома сидить, чи їде сеструні життя налагоджує. 

Я кричала як дурна того злочасного дня! Сусіди позбігалися. Ох і наслухалась,  як мені жити слід! Гиркнула до всіх, в баню послала. 

Мене  "Язвою"  й нарекли. 

На роботі  наступного дня накинулись бабушки-педагогині. Бо місто наше, як велике село: новини поширюються швидко.  Ох ті  мадами лящали, мовляв, як так можна, чого я навчу студентів! Я їм  пальці, що мені до рота клали, повгризала. Хай своїми дітьми та внучатами займаються, а тоді каміння в мене кидають! 

Добре, що колишній директор був адекватним. Провів з усіма бесіду, а потім хоп ー я його зам. Сказав, що з таким характером зама, інститут не тільки виживе, а ще й в лідери галузі вийде.  Як у воду дивився. 

Дзвінок у двері. 

Людка з Григорієм. Їх завжди прийму, навіть без попередження. В моєму житті, як то в Соломонових Притчах написано: краще сусід близький, ніж брат далекий. Ох якби не вони, то пропала би через свої дурощі.

Іду накривати стіл, а за смакотою,  як відомо, думається погано. Та й які думи, коли святкуємо гарні новини: їхня мала зайняла перше місце в міжнародному конкурсі гри на бандурі, пройшла на республіканську олімпіаду з історії та зайняла друге місце з математики на обласній. Мовчу про плавання. Не дитина – майстер спорту. 

Сміюсь, що моя похресниця - гідна заміна Язви Анатоліївни. А та Ритуля все регоче, мовляв, спочатку університет, а потім- заміж, бо ж сидіти, як тітонька в старих дівках не збирається! 

От мала вреднота! В чотирнадцять рубає правдоньку, як Микита дровця! Напевно, треба ставати м'якшою. Дві Язви з одного кутка   ー занадто для нашого містечка. 

– Що там мізкуєш?  – питає Люда. 

– Ат, таке. Може трохи попуститися та не мордувати світ своєю вченістю. 

ーГи-ги-ги ー аж розірвало від сміху Григорія. ー Йди заміж за кого, то й світові легше стане!

Ох і крутилось гостре слівце на Григорія. Та я не тільки філологиня-всяких наук майстриня, якій не личить матіркувати, а ще й боржниця до гробу тому Григорію! 

 ーБіжу-біжу, аж спотикаюся.

Вдаю, що мене це зовсім не зачіпає. Дванадцять років так живу. Останніх десять взагалі стала сповідувати свідомий стародівоцький спосіб життя.