По битому склу

- Віддай, будь ласка. Це сценарій нашої постановки.

- Школярі зараз грають у п’єсах з народженням дітей?

- У п'єсі не школярі, й це за лаштунками. Головна дія…

- Головна твоя дія відтоді, як хтось розповів, що ми з батьком тобі не рідні - провокувати скандали. У тебе нав'язлива ідея про троянду.

- Що поганого у трояндах? У мох однолітків є тату. Був би подарунок на завтра. 

- Можеш провокувати скільки завгодно, не дозволю. Це небезпечно. Знаєш, що таке гепатит С?

- Віддай, будь ласка, зошит. Щастя, що ви з батьком забрали мене з сиротинця. Тепер у мене великі перспективи, і я відчуваю до вас неймовірну вдячність.

- Добре, що ти це розумієш. 

- Віддай зошит. На знак довіри. 

Мармурова рука з ідеальними нігтями розтуляє тонкі пальці. 

Зошит падає на стільницю з гучним ляском, наче вистрілили над вухом.

- Не пиши такого. Фантазії наводять морок,заважають жити. Бери приклад з нас з батьком, з нареченого. Наречений елегантний і дуже успішний. Навіть наша сім’я не посоромиться такого родича. Готуйся до ЗНО.

- Так і зроблю. Ляжу спати пізніше.

Акуратно зачесана жінка, що довго вважалася моєю матір’ю, схвально, але стримано усміхається. Віддаю їй зошит, нехай робить з ним, що хоче. Хоч камін розпалює.

- Не буду заважати. Старайся. Ми повинні бути прикладом для всіх.

Вона цілує мене в лоб і виходить, на спині її атласного халата вишиті  крила якогось хижого птаха.Треба було вчити біологію, а не читати химері киги й вірити снам. Пізно. І тепер не важливо.

Скидаю халат, загортаю в нього покривало, вкриваю ковдрою. Двері на балкон відкриті, не рипітимуть. Під ним асфальт, слідів не буде. Хоч обкричіться, а я матиму троянду на плечі. Подруги казали - той Вова просто бог татуажу. Грошей не дуже багато, та він бере й натурою. Мої правильні батьки матимуть аж два неприємні сюрпризи на моє завтрашнє повноліття.

Мені їх сюрприз теж колись не сподобався. Мене не хотіли їм віддавати. Але вони щось зробили, щоб  віддали. Досі думають, що я не пам’ятаю. Помиляються.

Почнемо. Спершу в цю вузьку стару вуличку. Уявімо її всю у квітах.

Моє життя останні роки - пошук фарб в цілковитій буденності, в замкнутому і дуже обмеженому просторі. Це як ходити по підземному неосвітленому вузькому лабіринту і в уяві знаходити там скарби, видимі тільки тобі. І раптом зрозуміти, що вони справжні, ти їх нутром відчув, їх не міг знайти ніхто інший. І живеш цими фарбами-скарбами, милуєшся вдячно.Вони розчиняються в тобі й творять дива у неспокійній, невгамовній душі, дають змогу дихати розрідженим повітрям чужого для тебе світу.

Вулиця все вужчає, квіти осипаються, хоч вітру немає, неба за дахами не видно. Де вже той салон? Здається - он та скляна вітрина. Заходжу, вмикається лампа з тих, що реагують на рух. Нікого.  Де той Вова? Не піду без троянди на плечі. Дурний підлітковий бунт. Бджоли проти меду, знаю.  Ви розумні, я дурна, дайте мені троянду. Дуже треба.

Іду вперед, якісь темні комірки, мало швабри не падають на голову. Чи граблі. Танцювати на граблях - то моє-моє. Та під ногами не вони, а бите скло. Схоже у салоні ремонт. Попереду такі ж скляні двері, теж не зачинені, крізь них видно траву. Мабуть, той Вова вийшов покурити. Він щось таке курить, що його тату, як живі, наче самі проступають крізь шкіру.

Виходжу, двері з гуркотом зачиняються. Ага, дуже зловісно. Великий собака обнюхує мої пусті руки й нічого не каже про те, де той Вова. Собаки не говорять.

- Виведи мене звідси, песику. Куди йти - тою он стежкою? Там щось бахкає позаду. Салюти або петарди. Дуже реалістично, наче ідеш під обстрілом і  сховатись ніде.