Глава 3

Мені й на думку не спадало, що Онета могла таке зробити.. Ось так розчаклувала мій камінь і лишила наодинці, на висоті десяти метрів, фактично, у жрицькому дуплі. Моя волелюбна душа не витримає так ані годинки.

Гнів і розгубленість взяли верх та звалили мене у м'яке біле крісло при стіні, а мій погляд все не міг  відірватись від дверей. Ніби чекав, що от-от вони відчиняться знову. Ніколи, присягають, ніколи Онета не дозволяла собі зачинити мене ні в будинку, ні в кімнаті, ані будь-де інде. Напевно вона знала, що попри заборону я піду знову у лігво лоньєрів, чого б мені цього не вартувало. І, у такому випадку, я з нею повністю згідна. 

По лівій та правій стороні крісла стояли масивні книжкові шафи. Я скоса зиркнула на одну, потім на іншу. Здається у мене є геніальна ідея. Лиш би її геніальність не виявилась хибною. Я стала навпроти переповнених полиць першої шафи. Тут пилились молитовні сувої та різні книжки. Різні по розміру, кольору і навіть мовам. До усіх дивнозвучно названих книг я вмить втратила цікавість і коли почала водити пальцем по корінчиках палітурок, я байдуже перескакувала їх. Інші ж по черзі виймала, переглядала вміст і клала на місце. Подекуди доводилось відкашлюватись від пилу, що безсоромно здіймався у повітря тільки но його торкнусь. Аж ось я знайшла саме ту книгу, яку потрібно — книгу заклинань. Принаймні, це було дуже на неї схоже.

Палітурка забарвлена у приємний колір пінистої морської хвилі. На дотик, наче кремінь, тверда й гладенька. Щоправда назва у книги зовсім чудернацька - "Посібник клопіткого будення". Зате вона мальовничо вирізьблена й по краях виямок літер прикрашена білими печерними кристалами. Я обережно гортала пожовклі сторінки, що давно вже не відчували людських рук, доки не натрапила на знайомий візерунок. Точнісінько такий, як на моєму камені. Під зображенням у книзі був красиво оформлений текст. Що ж, погляньмо..

"Заклинання Філіанти. Надає будь-якому предмету відмикальну, замикальну і відслідковувальну функцію.." І бла-бла-бла.. Це лише вступний опис. Стоп! Відслідковувальна функція? О, невже? Тобто у день мого повноліття Онета знімяла відслідковувальне закляття з мого лука обіцяючи, що більше не буде стежити за мною, а сама тихенько й непомітно наклала те ж закляття на камінь, який я кожен бісовий день носила з собою в кишені?.. От же ж стара відьма!

Згадавши, що підступний камінь досі у кишені, я демонстративно викинула його на підлогу у центр великої кімнати, щоб відразу в око било. Нехай це служить моїм протестом.

Більш менш приборкавши гнів я повернулась до книги. Гм, а де ж саме заклинання? Схоже, що навіть це заклинаннячко Онета приховала від посторонніх очей. Якщо мислиси логічно, то потрібно було б вицарапати новий візерунок. Але з якої лінії починати, коли тут їх сотні? Я оглянула книгу з усіх сторін, подмухала на розгорнуту сторінку, потрусила, потицяла вказівником, і все марно. Важко видихнувши я поклала книгу на місце. Пил знову здійнявся перед носом, защипав очі й проник у горло породжуючи сухий кашель. Тепер мене дуже цікавить, чому тут ніколи не прибирається. Мій погляд зупинився на круглому отворі у стовбурі, звідки крізь сплетену із зелененьких лозинок віконницю проглядався ненаситний сонцем ліс. Що ж, якщо дерево не спустить мене, то я спущусь по ньому сама.

Про всяк випадок спершу я перевірила, чи усі засоби самооборони зі мною. Отож, залізний кинджал з чорним руків'ям - у чоботі, наступний трішки менший кинджал зі срібла - за поясом, а поруч міцно прикріплений флакончик із протиотрутним зіллям, сагайдак з луком - на спині. Здається все, але стріл виявилось замало. Лише дев'ять. Довелось повертатись в інший бік кімнати, де стояла моя велика дерев'яна скриня. Тут було повно усілякого мотлоху, серед якого ховалися срібні монети. Чесно кажучи Онета порозкидувала їх по цьому нашому "дуплі". Мовляла, що то для захисту. Не розумію, від кого ми маємо захищатись на такій висоті відрізані від цивілізації, але відшукавши свій завітний десяток стріл я вхопила й пару срібних монет.

Дорогою до вікна я завмерла перед красиво обрамленим позолотою дзеркалом. Його нам колись давно подарував Онетин знайомий алхімік зі столиці. Сонячне проміння ковзало по його поверхні й не давало мені чітко розгледіти своє відображення. Хоча тут не було що розглядати. Звичайне темне волосся, що я сьогодні рано вранці похапцем заплела у колосок. Одяг зовсім мені не відповідав. Замість сорочки, шкіряного корсету, брюків і чоботів на мені мала б бути легка сукня. А замість зброї - чарівні прикраси зі срібла, перлів чи навіть діамантів. У своїх вуглецевих очах я помітила якийсь спалах. Та.. швидше за все мені це лише здалося. Так, дзеркало досить брудне. Треба було б його хоч раз протерти.

Я знову повернулась до вікна й насторожливо сперлась на нього руками, оцінюючи висоту, що мушу подолати. Незважаючи на те, що це південна сторона стовбуру і тут нагущавилось найбільше гілок, лише три з гих виглядали достатньо міцними, щоб витримати стрибок. А ще цю ситуацію у театральну трагедію перетворювала висота між найнижчою грубою гілкою та землею. Вибирати немає з чого. Доведеться набиратись сміливості й стрибати з чого є.

Перша гілка була по лівій стороні. Ставши чобітьми на підвіконня я нагнулась й злегка розгойдалась, готувалась до стрибка. Та в останній момент, коли я майже відірвалась від вікна, я завагалась. Стало так лячно, що аж жар в голову вдарив. У очах почало темніти так, наче я довго сиділа і потім надто різко встала зі стільця. Здавалось, що за долю секунди, я втрачу рівновагу й полечу на радощах вгості до дощових черв'яків. Та на хвилинку включивши мізки я перестала думати над падінням і використала цей короткий момент. Очі нічого не бачили й не знали, чого боятися, а тим часом я стрибнула. Під ногами відчулась нерівна потріскана поверхня кори, в очах поволі розвиднілось. Подумки я раділа не гірше маленької дитини не приховуючи широкої посмішки, адже я ще ніколи такого не робила. Карапкатись на дерева я вмію ледве не з пелюшок, але стрибати по таких гілках я додумалась тільки тепер.