Серед білого дня враз стала ніч. На місто опустився густий чорний туман, що нагадував несподівану грозову хмару літнього вечора. Він спокійно і невимушено клубочився
під ногами і над головами людей, що розгублено стояли на вулицях столиці. Туман настільки розмивав контури навколишнього світу, що так і кортіло очі виколоти. Холодок підкрадався до кожного тихо та впевнено, наче кобра, яка готується до укусу. Ковзав по хребті та шиї впиваючись іклами у саму свідомість.
- Мамо, що це? - спитало мале дівча притулившись рум'яною щічкою до маминої спідниці.
- Не знаю, донечко.. - налякано відповіла матір і взяла карооке дитя на руки, пригорнула ближче до серця.
Раптом дівчинка запищала побачивши за маминою спиною щось темне, темніше від туману, щось, що нагадувало напіврозчинену у повітрі людську постать.
Наче чиясь тоненька ниточка смикнулась зачепивши кожного, хто боязко вслуховувався в тишу. Лише один рух і вся напруга в повітрі обернулось криком і плачем, які доносились звідусіль.
У кімнатах замку не було чутно міської паніки. Її можна було відчути лише на дотик. Жриця у цю годину перечитувала сувої з молитвами. Її потривожило дивне передчуття. Через стіни доносились невидимі хвилі з міста, а згодом кімната потмяніла від загадкового туману. Вона підвелась зі свого ліжка і почала пристально вдивлялась у чорну масу, що безстрашно порушувала всі правила природи. "Як він зміг проникнути крізь закриті вікна й двері?" - задавалась вона питанням. Простягала понівечені часом руки, хапала, вдихала, хотіла спробувати на смак, та нічого крім звичного їй запаху мокрого дерева вона не відчувала. Цей туман геть не був схожий на інші. Так й нашіптувало щось, що туман не простий, ворожий. В голові почали складатись деякі пазли. Картинка малювалась сама собою і нікому вже не зупинити потік кривавих фарб. Жриця негайно накинула на себе свій темно-зелений плащ із золотистим візерунком на спині і кинулась до короля. Ще ніколи вона не була така впевнена у своїх жахливих здогадках.
Стукіт її низьких каблучків відлунювався по усьому коридору й будив дрімаючий від нудьги замок. Кришталеві люстри насторожливо затремтіли. Їхнє ніжне дзеленчання передавалось від стіни до стіни, від вікна до вікна й від дверей до дверей. Звук випередив жрицю лишивши її на самоті з темрявою і довжелезним моторошним коридором позаду. Небезпека лоскотала жриці п'ятки. Вона пришвидшила темп і подумки пригадувала заклинання захисту. За кілька кроків вона вже змогла побачити обриси високих позолочених дверей і двох солдатів по боках. Вони блискавично стали у бойову позицію спрямовуючи гострі мечі прямісінько на неї.
- Залізні телепні, це я! Відчиняйте негайно, ато ми усі тут сандалі на небо закинемо¹ ! - її голос був геть хриплим, але солдати впізнали свою норовисту жрицю. Опустили мечі й прочинили двері у коронну залу.
Жінка добре знала, де знайти короля. У разі небезпеки він завжди роздає накази у Кімнаті сходу та заходу - в своєму потаємному кабінеті. Він точно не спатиме, доки місто огортає паніка.
В тумані важко було розгледіти кольори тронів та шовкових занавісів, які елегантно спадали по лівій і правій стороні підвищення, важко було розгледіти, які могутні стовпи вишикувались у дві колони, які чарівні фрески прикрашають стіни та стелю й додають цій нудній залі хоч трохи оптимістичного вигляду. Довелося навпомацки іти при стіні. Потрібно чим швидше дістатись тронів, де мав би знаходитись вхід у потаємну кімнату. Раптом стара почула звук далеко нагадуючий сміх сирени. Такий тихий, що він міг здатися лише витвором розіграної фантазії жінки, яка бачила забагато у своєму житті. Забувши дивний сміх вона звернула увагу на темну бордову пляму попереду неї. Так, це були занавіси. Вона поспішно сховалась за ними й почала обшуровувати руками цегляну стіну.
- Цегла раз, цегла два, три... Не те! Цегла раз... - бурмотіла собі під ніс, - Раз.. два.. три.. Є!
Жриця з усієї сили натиснула на третю цеглу. Почувся тріскіт і стіна виштовхнула двері, двері у Кімнату сходу та заходу.
*
- ... І ще один загін негайно ввідішліть у місто - охороняти городян. І тільки посмійте мені десь запалити світло! Хто його знає, чим це закінчиться.. - чувся рішучий голос короля Атмонда.
- Так, Ваша високосте. - коротко відповів генерал і вийшов з Кімнати іншим проходом.
- Ваша високосте! - вигукнула жриця щойно піднявшись по високим втомлюючим сходам. Перші секунди вона бачила лише пітьму. Туман геть не планував розсіюватись і у цьому приховувалось дещо дійсно серйозне.
- Онета! Є у тебе щось, що я повинен знати? - Король виглядав геть стурбовано і.. не виспато. Схоже він ослухався її поради пити зранку відвар з болотяних водоростей.
- Спершу скажіть, чому Ви не прислали когось за мною?
- Я був впевнений, що якщо ситуація серйозна - ти тут же ж прийдеш. То що тут до біса коїться?! Ієсел зникла! Туман якось причетний до цього?
- Цей туман.. він.. з того світу за Великими воротами. Ще трішки.. і на нас можуть напасти Демони Порожнечі.
- Щ-що ти верзеш, жінко?.. Ти себе чуєш взагалі? Це неможливо!
- Енциклопедія Елайду, сторінка шістсот дванадцять! - за мить на долонях Онети вмостилася відкрита книга в палітурці зі зміїної золотистої шкіри, - Ось, - тицьнула пальцем на потрібний абзац.
"За Великими воротами знаходиться всевідома Порожнеча, яка виникла при розділенні світів. Великі ворота охороняють Елайд від духів та монстрів, які там перебувають у вигнанні через наймогутнішого короля в історії - Нефериса ІІ. Ворота були запечатані заклинанням найскладнішого рівня. Щоб заклинання не втрачало свою силу обрали Хранительку - найсильнішу чарівницю, яка забезпечувала б Воротам постійний приток магії."
- Я це знаю. - фиркнув король.
- Якщо цей туман тут, це означає, що Ворота відчинені. А якщо вони відчинені, то з Хранителькою щось не так.
- Ясне діло! Вона ж зникла!
- Ви відіслали когось до Великих воріт?