12.

…Технічна зона колишнього аеродрому. Вечоріє. Підсвічування лише з кількох вуличних ліхтарів. Територія — складські контейнери, бетонні плити, огорожа з колючим дротом.

Андреа вся в подряпинах, одяг рваний. Вона пробирається між контейнерами. Позаду гул автомобіля, що робить коло патрулювання.

“Тільки не задихайся. І не озирайся. Вихід — за другою вежею”

Вона добирається до паркану. Відтягує металеву сітку, розхитані кріплення. Ковзає крізь щілину. Колючий дріт залишає слід на руці, але вона не зупиняється.

Вона вільна. За огорожею — лісопосадка. Далі — дорога.

“Я зробила це”

Але…

Позаду — фари. Гул мотора. Вона озирається — джип вже мчить у її бік. Один з охоронців тримає щось схоже на радіо.

Вона біжить. Не думає — просто біжить. Але через декілька секунд — різкий поштовх у спину, вона падає у вологу траву. Її хапають за плечі. Обличчя в багнюці, дихання збите.

— Тримай її! Живою!

— Райзманн сказав: без подряпин!

Андреа кричить. Не від болю — від люті.

…Ніч. Узбіччя. BMW Земіра.

— Ми обшукали весь склад “Reimex” — нуль, — каже Том. — А люди Райзманна зникли, як миші після пожежі.

— Але ж він не викине техніку на смітник, — бурмоче Земір. — Йому треба місце, де можна було б усе це зберігати без зайвих очей.

Він нахиляється над картою.

— Дивись. Офіційні поставки йшли через “Reimex”. Але в другорядних документах з фірми “Taurus Sheltertechnik” вказана ще одна адреса. Колишній технічний сектор аеродрому “Фалькендорф”.

Том нахмурюється.

— Його законсервували років п’ять тому. Там лишились лише склади й резервні бункери.

— І, що цікаво, — додає Земір, — остання доставка туди оформлена на фірму-прокладку, яка прямо пов’язана з “R-Tech”.

— А дозвіл на в’їзд має хто?

— Вгадай з трьох разів.

Вони переглядаються. Земір кидає карту на заднє сидіння, перемикає передачу.

— А тепер тримайся міцніше, Томе. Якщо ми маємо рацію — часу в нас залишилось мало.

BMW розганяється на мокрій дорозі, світло фар ріже темряву.

Десь у тій темряві — вона. І вона ще жива.

— Ми вже поруч, — каже Земір, стискаючи кермо. — Чуєш?

— Чую, — відповідає Том. — Але не знаю, чи встигнемо.

…Перед внутрішнім поглядом Земіра пропливають сцени їхньої сварки з Андреа. Друга година ночі. Він щойно повернувся додому зі зміни — очі червоні, в ногах — втома. Хоче обняти її, але вона відсувається.

— Не чіпай мене, — холодно каже вона. — Колись ти казав мені: “ти — моє все”. Я бачу.

Він опускає очі. Намагається триматися. Слова вириваються самі:

— Це правда. І ти сама чудово знаєш. Просто ти занадто горда, щоб миритися з тим, що я… іноді приходжу пізно з роботи. Бо просто хочу трохи щастя. Для нас.

Вона не звертає уваги.

“Скоро я візьму відпустку. І ми поїдемо в оту хатинку на березі річки. Де не буде нікого, крім нас” — хоче сказати він, але мовчить.

Просто ще не знає, що насправді коїться в неї на душі.

Земір отямлюється і стискає міцніше кермо BMW.

…Територія складу. Металевий контейнер. Андреа зі скутою рукою, її тягнуть двоє.

— Вона знову спробує втекти, — гарчить один.

— Тоді прив’яжемо! І цього разу міцніше.

Андреа виривається на секунду. Один з них б’є її прикладом по плечу. Вона падає мовчки.

Райзманн з’являється. У руці — телефон. Він кидає коротко:

— Везіть її до “точки обміну” в аеропорт. Все інше — скасовується.

Його обличчя — вже без самовпевненості. Лиш страх і агресія.

…Автівка Земіра зупиняється біля огорожі.

— Тут, — каже Том.

Том зводить брови.

— Ну що, план А?

— План А — це втратити ще півгодини на дзвінки.

— Тоді план Б?

Земір виймає пістолет із кобури.

— План Б: якщо вона ще всередині — ми маємо всього одну спробу.

Вони під’їжджають ближче. Вартові підіймають ліхтарі.

— Стоп! Це приватна територія!

Земір виходить. Тримає посвідчення перед собою — і рушає просто до них.

— Поліція. Підозра у викраденні людини. Ви будете співпрацювати, або...

— Або що? — озивається один.

Постріл. Це вже Том — стріляє в повітря.

— Або це, — каже він. — Тепер усі все зрозуміли?