11.

…Холодні бетонні стіни. Дихати важко. Андреа сидить у кутку, злегка тремтить від холоду й очікування. Але її очі горять.

“Зараз або ніколи!”

Вона поволі дістає з пояса шпильку, знайдену в серветці. Сідає навпроти дверей, обережно вставляє в щілину між засувом і рамою. Кілька невдалих спроб. Вона кусає губу.

“Ти зможеш. Дихай рівно. Не поспішай”

Клац.

Засув злегка зсувається. Ще трохи. І ще.

Нарешті він ковзає вбік, ледь чутно.

Андреа завмирає. дослухаючись.

Навкруги — тиша. Тільки гудіння вентиляторів десь у технічному приміщенні.

Вона обережно прочиняє двері. Темний коридор. Декілька дверей, слабке світло з кінця.

Йде, інстинктивно пригинаючись. Проходить повз закриті двері з табличкою “СКЛАД” — і в цей момент чує голоси за стіною.

— Її треба вивезти сьогодні. Райзманн не хоче ризикувати.

— Куди?

— На базу біля аеропорту. А якщо буде спротив — зачистити.

Андреа ковтає повітря. Серце пропустило удар. Але ноги рухаються далі.

Попереду — службові сходи вниз. Вона вже майже біжить — і…

— Гей, стояти!

Голос позаду. Сигнал тривоги. Чоловічі кроки, лайка.

Андреа кидається вниз сходами, хапаючись за поручні. Вона не знає, куди — але кожен крок далі від кімнати з лампою.

 Вона вривається в приміщення, де стоять старі шафи, ящики. Повітря затхле, з присмаком друкарської фарби. Важко дихаючи, шукає щось. І раптом помічає:

Кватирку відчинено, решітку трохи відігнуто.

“Шанс. Маленький. Але мій”

Вона починає відгинати метал. За дверима чутно, як наближаються. Андреа прослизає крізь отвір — і щезає у темряві.

…Кабінет Земіра. На столі — карта міста, папки, ноутбук. Відкрите вікно. На вулиці — легкий дощ. Звуки клаксона з сусідньої вулиці. Десь неподалік, сміючись, пробігла ватага хлопчаків.

— Окей, — каже Том, — ми знаємо, що з “Innotech” вивозили обладнання. І що частину вантажів розмитнювали через “Reimex-Logistik”. Стара контора з вантажним майданчиком у промзоні.

— Це збігається з тим, що Райзманн працював із ними кілька років. А вантажі — “лабораторне обладнання”. Класика, — додає Земір.

Вони переглядають маршрутні накладні. У двох — однакова адреса: Склад №9, “Reimex”, Гартенштрассе.

— Перевіримо? — киває Том.

— Їдьмо.

BMW Земіра гальмує у промзоні. Територія похмура, огороджена сірим, як і все навколо, парканом. Але з будки охорони чути звуки, що нагадують: тут все ще пульсує життя.

Земір стукає у віконце, показує посвідчення:

— Поліція. Потрібно оглянути територію.

Вахтер — невисокий, смаглявий чоловік, чимось нагадує самого Земіра, трохи зніяковілий. Побачивши посвідчення, одразу збирається і намагається щось пригадати.

— Так, щось було. Ящики, пару днів тому. Все за паперами.

— А сьогодні — нічого?

— Ні, пусто. Ось подивіться.

Він проводить їх через ворота. Територія — глуха, велика. Здалеку доноситься собачий гавкіт. Ворота з цифрою “9” відчиняються. Всередині — порожньо. На бетоні — лише затерті сліди коліс і кілька порожніх палет з маркуванням “R-Tech”.

Том не вірить власним очам.

— Ми запізнились?

— Або нас просто обдурили, — бурмоче Земір. — І вся техніка вже в іншому місці.

— Як гадаєш, Андреа тут була?

— Якби була — лишила б щось. А тут — нічого. Стерильно.

Він б’є кулаком по стіні.

— Ми втратили півдня.

Обидва напарники мовчать, погляди — в землю. Раптом на обличчі Земіра спалахує здогадка.

— Слухай-но, Томе! Що, як справжній вантаж пішов в інший бік?

— Який?

— Усі дивляться на “Reimex”, бо він офіційно пов’язаний із технікою. Але в документації “Innotech” я побачив ще одну назву. “Taurus Sheltertechnik”. Їхня справа — захисні модулі, резервні джерела живлення.

— І?

— Один із їхніх складів — на території колишнього військового аеродрому. Закритий, ніхто туди не ходить. Але доставка з “Innotech” туди була — без пояснень.

— І Райзманн має дозвіл на в'їзд?

— Мав. До 1998. А потім, напевно, просто лишився “про всяк випадок”.

Вони переглядаються. Том киває.

— Їдемо. Але цього разу — не віримо паперам.

…Офіс Райзманна, напівтемрява. Господар сидить в розхристаній сорочці. Біля вуха — радіотелефон. На тому кінці — сухий, беземоційний голос: