8.

Кабінет Тома і Земіра. На столі — розгорнутий журнал вхідних у відділок, блокнот Жанетт і чашки недопитої кави.

— Отже, маємо ім’я. Але не факт, що справжнє, — каже Том, гортаючи записник.

— У 99% випадків — фальшивка, — відказує Земір. — Але завжди є 1%.

Том встає і підходить до шафи з папками.

— Пригадуєш старого Ганса з відділу кадрів? У нього є копія запрошень на допуск для всіх цивільних консультантів. Навіть тих, що тут працювали всього три дні.

— І якщо цей “Макс Мьорке” мав бодай один допуск, — додає Земір, — ми його знайдемо.

П’ять хвилин потому. Старий архів у підвалі.

Полиця з табличкою “1998–1999: зовнішні фахівці” рипить, коли Земір витягує теку. Папір жовтий від часу. У списку — десятки прізвищ.

— Ось. Мьорке, Макс. Запрошений ініціативно… з рекомендацією від “R-Tech Consulting”.

Том шокований:

— Чорт забирай. Це ж контора Райзманна.

Земір, просяявши:

— Точно. Він же давав кілька висновків у справі про сейфи. Пам’ятаєш?

Земір дістає з іншої теку мікрофішу з копією посвідчення “Мьорке”.

— Поглянь на фото.

— Наче той самий тип, що бачила Жанетт. Але тут — борода і зачіска інша. Але очі… ті самі.

Том повертається до комп’ютера й запускає стару систему бази транспорту.

— Якщо він дійсно консультант, мав би десь залишити слід. Дивимось… R-Tech Consulting… два авто, зареєстровані на цю фірму. Один — чорний VW Golf. А інший…

Земір нахиляється ближче:

— Темно-синій “Опель-омега”. Номер — NE-RS 439.

— І що ще цікавіше — вчора він був зареєстрований як в’їхавший на приватну стоянку на Рейнштрассе о 22:03.

— За півгодини після зникнення Андреа.

Вони переглядаються.

— Думаєш, тримають її десь там?

— Або були там, або щось звідти везли.

— Поїхали?

— Поїхали.

…Підземна стоянка під старим бізнес-центром. Ранній вечір, усе ще мрячить. Приміщення з бетонними стінами й лампами, що блимають від вологості.

Срібляста BMW E36 котиться вниз пандусом. Земір і Том — мовчазні, зосереджені.

— Не люблю такі місця, — бурмоче Том. — Тут усе мовчить. Навіть бетон.

— Краще бетон, ніж порожнє крісло на кухні, — стисло кидає Земір.

Вони зупиняються біля вахти. Черговий у светрі з розтягнутим коміром позіхає, гортаючи табло з номерами.

— “Опель-омега”, NE-RS 439. Учора, близько десятої, — каже Том, показуючи посвідчення.

— Був такий, — чоловік підводиться. — Став на третій рівень. Зранку його вже не було. Виїхав десь опівдні.

— Сам? — уточнює Земір.

— Начебто. Хоча… — він вагається, — у якийсь момент бачив, як із заднього сидіння щось вивантажували. В темряві.

— Ви певні?

— Я в таких випадках завжди думаю, що краще нічого не бачити, — сухо каже вахтер.

Том і Земір ідуть до третього рівня. Тут прохолодніше, і пахне мастилом. Одинокі автівки в ряд. Камери є, але старі, аналогові — нічого з них не витягнеш.

— Слідів не буде, — каже Том. — Але може щось лишилося в сміттєвих баках?

Біля стіни — металеві контейнери. Земір підходить і відкриває один. Усередині — обгортки, бруд, стара ганчірка… і щось блиснуло.

Він нахиляється, обережно витягує маленьку бирку з написом:

“R-Tech GmbH. Примірник №23. Не для зберігання”

— Це з обладнання, — каже Том. — Або з пакування.

Земір стискає її в пальцях.

— Значить, щось тут вантажили. І, можливо, не лише техніку.

Том обводить поглядом стоянку.

— Тепер щонайменше знаємо, що слід веде прямо до Райзманна.

Земір дивиться в темряву попереду.

— Андреа… Де ти?