7.

…Ранок у відділку. Земір набирає номер Андреа. Чує довгі гудки. Повторює. Потім знову. Без відповіді.

— Вона ніколи так не робить, — бурмоче він, ховаючи телефон. — Навіть коли зла.

Том піднімає брови:

— Думаєш, щось сталося?

— Не думаю. Знаю. Її немає вдома. І на роботі теж.

— Тоді… — Том бере плащ, — …маємо нову справу.

…Закинутий ангар на околиці міста. Усередині — тьмяне світло, холодна лампа без абажура над старим металевим столом. Пахне іржею, мокрою фанерою і маслом. Звукоізоляція — ідеальна.

Андреа сидить на старому стільці. Руки вільні, але за спиною — важкі двері з засувом. Вона не спить уже кілька годин, і пальці стискають поділ светра, щоб не змерзнути.

Навпроти неї — той самий чоловік, що витягав її з машини. Стрижений під міліметр, з обличчям, де лишилась тільки функція. Його звати Дорнер, але вона про це ще не знає.

— Отже, — каже він, складаючи перед собою руки в замок на столі, — ви отримали дещо від техніка. Маленький чорний квадрат. Розміром з гамбургер. Пам’ятаєте?

Андреа мовчить. Погляд — прямо на нього. Без остраху.

— Якщо ви не скажете, що це було, ми знайдемо того, хто скаже. Можливо, навіть вашого… друга? Того поліцейського на BMW. Як його… Земір?

Вона стискає щелепи. Дорнер злегка усміхається.

— Він навіть не знає, що ви зникли. А ви вже майже зникли назавжди.

Він підсовує їй фото — з камери біля входу у відділок. На ньому — вона, Бенні і конверт.

— Бачите? Ми не питаємо безпідставно.

— Ви не отримаєте дискети, — спокійно каже Андреа. — Вона не зі мною.

— А з ким?

Мовчанка.

Дорнер зітхає, встає, робить коло навколо столу. Потім нахиляється ближче.

— Це просто носій. Один файл. Один шлях — і ви можете вийти звідси вже сьогодні.

Він ставить перед нею чисту дискету. Поруч — ноутбук Compaq із вже вставленим диском.

— Введіть дані. Або вгадайте, що буде далі.

Андреа повільно повертає голову.

— Ви серйозно думаєте, що я зберігаю державні таємниці на дискети?

Дорнер зиркає на неї з новою, сухою люттю.

— Ви розумна, пані Шефер. Але — уявляєте? — розум може боліти.

Він виходить, двері з гуркотом зачиняються. Андреа залишається сама в кімнаті, в світлі лампи. У погляді з’являється легка тріщина — не страх, а усвідомлення часу, що йде проти неї.

“…Цікаво, він уже телефонував?”

Земір ніколи не здавався з першого гудка. А з другого — тим більше.

Вона відчуває, як щось щемить під грудьми. Хочеться просто доторкнутись до телефону. Але його нема. І самого Земіра — теж.

“Якщо робота тобі важливіша за мене, можеш взагалі додому не приходити!” — її ж слова вчора. Вона не дозволила йому пояснити. Вирішила, що образа важливіша.

“Я не збираюся чекати тебе до ночі, поки ти ганяєшся за якимись божевільними!”

А він стояв, мовчки. Очі трохи опущені. І тоді, замість обняти його — вона повернулася й пішла. Бо хотіла бути правою.

І ось тепер сидить сама. Десь за містом. Без зв’язку. Без права видати таємницю, яку їй довірили. І без права вибачитись перед ним.

Андреа опускає голову, притискає долоню до серця. Лампа світить тьмяно.

“Земіре… якщо ти зараз десь там — шукаєш мене… будь ласка, не зупиняйся. Я ще маю тобі сказати, що…

…що це ти. Завжди був ти. Навіть коли я злилася, навіть коли вдавала, що мені байдуже…

Я просто боялася втратити тебе першою”

Вона стискає пальці в кулак. Її губи тремтять, але вона не плаче. Не дає собі такого права. Бо знає: якщо Земір і справді на шляху — він має побачити її сильною.

“І я почекаю. Скільки треба. Бо знаю — ти завжди принесеш мені букет троянд”

Просторе фойє з дерев’яними перегородками, запах кави та друкарської фарби. Земір нервово клацає запальничкою. Том говорить по телефону з відділу в Нойсі.

Земір кидає оком на вхід — знову порожньо.

— Та де ж вона, чорт забирай…

Том кладе слухавку, підходить:

— Від неї досі жодного дзвінка?

— Навіть смс немає. І в квартирі її немає. У сусідів — теж не бачили.

— А хтось із колег не бачив її вчора ввечері?

Земір хапається за це, як за рятівну соломинку.

— Жанетт із приймальні була допізна. Ходімо.

…Кабінет для допитів. Кількома хвилинами потому.