6.

Андреа збирає речі, у коридорах уже темно.

Вона зачиняє шухляду, де лежить коричневий конверт із дискетою, і натягує пальто. За вікном мжичка розмиває світло ліхтарів.

— Пізно сьогодні, пані Шефер, — чує вона голос із темного коридору.

Андреа обертається. До неї підходить Макс Мьорке — невисокий блондин у світлому плащі, в тонких окулярах, з короткою бородою. Один із бухгалтерів, який час від часу з’являється у відділку як цивільний консультант. Вона кілька разів бачила його в буфеті, навіть перекидалася парою слів.

— Ви ж на південь їдете? — питає він, поправляючи окуляри. — Можу підвезти. Сам туди ж.

Андреа вагається. Автобуси вже не ходять, а таксі чекати довго.

— Ну… гаразд. Дякую, пане Мьорке.

— Можете просто Макс.

Надворі накрапає дощ. Біля дверей стоїть темно-синій седан “Опель-омега”, на кузові виблискують краплі. Макс чемно відчиняє дверцята пасажирського сидіння.

Вони рушають. Розмова починається з дрібниць — погода, довга зміна, футбол по телевізору. Але десь за п’ять хвилин Андреа помічає, що вони звернули не туди.

— Це ж не мій район, — каже вона.

— Об’їзд, — відповідає він, не дивлячись на неї. — Дорожні роботи.

Ще кілька хвилин — і вулиці стають усе темнішими, промислові ангари витісняють житлові будинки. Андреа відчуває, як серце починає битися швидше.

— Зупиніть, — каже вона твердо.

Макс мовчить, лише сильніше стискає кермо. У дзеркалі заднього виду миготить його холодний погляд.

— Зупиніть, — каже вона твердо.

Макс навіть не кліпає. Лише його щелепи напружуються.

— Дорожні роботи, — повторює він.

За кілька хвилин вони в’їжджають у район із напівзруйнованими складами. Дощ б’є по даху гучніше, ніж працює двигун. Раптом Макс повертає на територію, обгороджену сіткою, і машина зупиняється біля великого сірого ангару.

З темряви виходять двоє чоловіків у куртках. Один відчиняє пасажирські дверцята.

— Прошу, пані Шефер, — холодно мовить він.

— Що це означає? — запитує вона, тримаючись за ручку дверей.

— Це означає, — втручається Макс, — що ви нам зараз усе розкажете. Про техніка. Про дискету. Інакше…

Чоловік ззовні різко хапає її за руку. Андреа різко виривається, але інший уже обійшов ззаду, перекривши вихід.

— Ходімо, — коротко.

Вона розуміє, що силою не вирветься. Стиснувши губи, виходить із авто, і її проводять усередину ангара, де пахне мастилом і металом. У дальньому кутку — невелика кімната з лампою без абажура і старим столом.

Там і буде її тимчасова “камера”. Двері зачиняються зовні.