2.

Коли полум’я вщухло, Земір запитав:

— Ну, як він?

Том помацав пульс водія “ягуара” і похитав головою.

— Мертвий.

— А що з водієм тягача, що перекинувся?

Напарники побігли до рваної дірки в огорожі, за якою зникла фура. Спуск був надто крутий, тому вниз їм довелося з’їжджати на власних сідницях.

Том підійшов до кабіни тягача, відчинив дверцята і завмер.

— Земіре, поклич медиків! Може, хоч цей ще живий.

— Мене цікавить, що він віз, — сказав Земір, коли лікарі забрали непритомного водія.

— Подивимося накладні.

— І хто в нас спеціаліст по документах?

— Та вже ж не я, — усміхається Том. Проте все ж лізе обшукувати вантажівку, й за хвилину повертається з пачкою паперів.

— Ось. По накладних бідолаха віз комп’ютерну техніку… в Дюссельдорф. — Том підвів напарника до дверей причепа. — Чекай… А це ще що таке?!

Печатку на замку було зірвано. Том розчинив стулки дверей. На нього глянули голі залізні стінки.

— Оце так!

— Гм-м, — хмикнув Земір. — Цікаво. Дуже цікаво. Але нам тут робити більше нічого. Поїхали у відділок. Віддам ці папірці Андреа. Нехай мудрує…

— Краще б ти віддав їй квіти.

— Ет! Квіти зачекають.

— Земіре! Я б на твоєму місці не зволікав.

— Ото ж бо! Заводь краще.

Том крутнув ключ запалювання.

— Ну, то куди? В магазин чи у відділок?

Земір промовчав.

…Шкельця окулярів поблискують у півтемряві. Очі миттю вишукують потрібне серед розсипу інформації на екрані. Десь неподалік пораються ще кілька чоловіків — усі також за екранами.

Нарешті заходить темна постать — шеф.

— Що у вас? — голос глухий, мов у тунелі.

— Нічого, пане Райзманн, — мовить один зі спеціалістів.

— То зробіть щось, — усміхається Ерік Райзманн. Посмішка його холодить серця усіх присутніх, а очі світяться, наче в голодного плазуна.

— Нічого не виходить! Тут 128-бітний ключ. Тож зламати систему на практиці неможливо. Це займе дуже багато часу!

Райзманн стає позаду крісла й сягає рукою в кишеню. В плече програміста упирається воронена сталь кольта.

— Усе буде працювати, якщо з ним добряче повозитися. Зрозумів?

…Земір роздивлявся спортивний журнал на робочому місці, коли в двері його кабінету хтось постукав. Це була Андреа Шефер, мила рудоволоса секретарка та за сумісництвом його дівчина.

— Андреа! — зрадів Земір. — Що нового?

— Є результати розтину, — без тіні посмішки промовила Андреа. — Смерть настала ще до того, як він перекинувся. Водій “ягуара” був отруєний великою дозою снодійного, що спричинило серцевий напад.

— Навряд чи людина може свідомо передозувати снодійне.

— Хтозна, — Андреа стенула плечима і зникла.

— Гей, зачекай! —Земір кинувся їй навздогін.

— Чого ти хочеш? — обернулась вона. — Якщо робота тобі важливіша за мене, можеш взагалі додому не приходити.

— Андреа!

Андреа сіла за свій комп’ютер та зробила вигляд, що її нічого не стосується.

Земір зітхнув і подався назад в кабінет. Не встиг він зосередитися, як в двері постукав Том.

— Що таке?

— Дивися, брате, — Том сів навпроти Земірового стола. — Тут діяв професіонал. Це очевидно.

— Чому ти так вважаєш?

— Потрібно вирахувати до хвилини час, за який отрута почне діяти на організм. А відтак відміряти необхідну дозу. З цього випливає лиш одне — водія отруїли десь неподалік від місця аварії.

— Отже, потрібно перевірити, на яких заправках він зупинявся.

Том розгорнув карту:

— А-44 йде ось у цьому напрямку. Йдемо назад. Назад, назад… Ось тут.

Земір глянув на нього й підхопився.

— Поїхали!

На парковці біля поліцейського відділку — безліч автівок. І серед них — Земірова гордість, срібляста BMW 3 серії в кузові E36.

— Дай вгадаю, скільки часу треба від початку погоні до майбутньої заміни крил та дверцят? — жартує Том.

— Ай, відчепися, — махає Земір рукою.

Том зручно вмощується на пасажирському сидінні й запинає ремінь.

— Що там у тебе на касетнику? — цікавиться він, киваючи на магнітолу з висунутою панеллю.

— Modern Talking. Тільки не бурчи, — попереджає Земір, вмикаючи запалювання.

— Як скажеш, брате. Сподіваюся, хоч не “Cheri Cheri Lady”.

— От і саме вона, — посміхається Земір.