Зрива троянди — не щоб колотись,
Зрива троянди — щоб вчитись любить.
І несе нас сонце крізь тіні безодні,
Де серце болить і не вміє любить.
Стіни у домі сльозами залиті,
Я тихо до них притулилась сама.
В надії, що пам'ять ще буде жива,
І що смуток колись відпустить мене.
Та ти мовчиш так, ніби мене не було,
Ні днів, ані снів, ні весняних розмов.
Де під Шуберта ми кружляли удвох,
Коли цвів бузок і спинявся цей час.
І схід показав нам холодну ту тінь,
Нехай він пече мої втомлені долоні.
Я біль свій ховаю у темній мовчанці,
Щоб крик не згорів у розбитій скроні.
Зрива троянди — не щоб колотись,
Зрива троянди — щоб знову серцем полюбить.