Розділ 36

У машині Артема грала легка весела музика що викликало в мене посмішку. Коли машина зупинилася біля моря я здивувалася і глянула на Артема.

- Що це означає? 

- Сюрпризи на перед не відкривають, - сказав він посміхнувшись вийшов з машини а я слідом за ним. 

Хлопець покрокував вперед і я за ним як якийсь хвостик. Ми стали на підвищення і покрокували дальше повз безліч яхт та простих човнів. Мій батько має власний, але я бувала на ньому здається рази два. Перший, коли була ще зовсім малою. А після другого батько сказав щоб мене більше на ньому не бачив. Мишкові тоді було шість, ми поїхали у ліс на озеро. Малеча хотіла на човен але батько сказав що він сам не хоче його брати. Тому і прийшлося мені разом із ними плисти. Батько спокійно ловив свою рибу, а Мишко сидів біля мене. Я хотіла нахилитися щоб торкнутися води але...трішки раптово і засильно це зробила, через що рівновага була втрачена і всі ми перевернулися, а риба, впіймана батьком на той момент, повернулася назад у озеро. Поганенько вийшло. 

Раптом Артем зупинився і скочив на палубу одніє з яхт. Я запитально підняла брови.

- Сюрприз, це викрадення зі мною яхти? В твоїх планах щоб ми потім разом у СІЗО сиділи? Чудовий сюрприз.

Артем хмикнув.

- Адвокат викрадає яхту. Це навіть звучить смішно, уявляєш? 

Я посміхнулася до себе і торкнулася його руки котру він простягнув щоб допомогти мені. Раптом з каюти внизу вийшов сивий чоловік.

- О, Артемчик. Все готово, як ти і просив.

- Дякую дідусю. Тільки це між нами, памятаєте? 

- Що саме? Яхта стоїть собі тут а я нічогісінько не знаю.

Я бачила як Артем посміхнувся. Цей чоловік зійшов із палуби а Артем глянув на мене.

- Допоможеш мені всі шнурки відвязати? 

Я спантеличено кивнула головою. Після цього Артем піднявся до штурвалу котрий вправно повертав і зовсім скоро корабель відплив від берегу, а незабаром взагалі зник з очей прохожих.

- Це твоя яхта? - поцікавилася я стаючи позаду хлопця.

- Ні, це яхта моєї матері. Хоча і купив її мій вітчим. 

- То, означає, що сюрприз - це те що ми обоє заблукаємо у відкритому морі.

Артем засміявся і повернувся до мене.

- Це чудова пропозиція. Але на жаль, я знаю це море занадто добре щоб заблукати.

Я хмикнула.

- Це море, Артем. Тут кожна хвиля схожа одна на іншу. Тому не думаю що ти можеш стверджувати, наче знаєш кожну дрібницю і дорогу. Бо їх тут просто безліч. Це не місто а море. 

Я глянула на горизонт і посміхнулася.

- Подобається? - спитав Артем.

Я кивнула головою і глибоко вдихнула свіже повітря.

- Тут так спокійно і тихо. Жодної метушні крім звуку хвиль.

Я глянула на Артема. Він посміхнувся мені а тоді подав руку і крокуючи вниз по сходах сказав

- Ти не проти побачити той самий сюрприз?

Я хмикнула.

- А все це - хіба не сюрприз?

- Звичайно ж ні, Юлія Максимівна, ви так низько оцінюєте мої можливості? 

Я засміялася. 

- Ні, просто...це вже більше стає схожим на якесь побачення.

Артем глянув на мене.

- А ти б...не була проти якби так і було.

Я прикусила нижню губу.

- Побачення можуть бути тільки між закоханими людьми а ми з тобою...точно не закохані.

- Справді? - мені здалося що його голос звучав якось...схвильовано.

Раптом я згадала його слова під час сварки у офісі але нічого не відповіла тільки знизила плечима. Я не мала що відповісти. Зараз наші відносини точно не були суто робочими. Дружні? Не думаю що друзі роблять такі зустрічі. Але і подумати що ми зараз як пара це також абсурдно. Ми перейшли на передню частину яхти і я посміхнулася побачивши два келихи і фрукти. Тоді мій погляд повернувся до Артема. 

- Серйозно? - спитала я.

Він притримав мене поки я сідала на яхту. 

- Тобі не подобається? - спитав хлопець нахмуривши брови.

- Та ні, мені подобається тільки...одного разу я перевернула батьковий човен. Не боїшся що тут надто просто мені буде скочити у воду і втопитися? 

- Якщо скочеш, тоді я плавати вмію, - хлопець підморгнув мені.

Я не стримала посмішки. Наступні хвилин десять ми просто мовчки сиділи. І це не була та сама не зручна мовчанка. Ми дивилися на море котре було навколо і просто їли виноград. 

- Ти часто тут буваєш? Чоловік що був тут, це твій дідусь? - спитала я.

Артем глянув на мене.

- Це не мій дідусь. Я своїх і не памятаю. 

- Ти ж називав його дідусем, - нахмурила я брови і відірвала іще одну виноградинку.

- Я просто від давна знаю цього чоловіка. Коли я був ще малим, а мама одружилася з моїм тепер відчимом, вони дуже часто плавали цією яхтою. Я був малим, не хотів залишатися із няньками. Вони одного разу взяли мене сюди і я побачив Петра Івановича, - Артем знизив плечима, - Він одразу мені сподобався. Правда я йому здавався малим засранцем, як він казав. Але коли я підріс і почав прогулювати уроки тільки щоб поплавати у морі він ... якось наче відчув мене. Не знаю як пояснити. Ясне діло, він не дав шістнадцятирічному хлопцю яхту. В нього є свій невеличкий човен. Я сідав на нього і відпливав недалеко від берега. Мені подобалася тишина, коли можна подумати і коли навколо немає нікого. Я тоді через його бороду назвав його дідом а він...навіть не образився, - Артем посміхнувся, -Та й так якось вийшло що він просто  дідусь. Хоча і не рідний.

- Мило, - відказала я, - То ти тому і вмієш так майстерно крутити штурвал? Не думав колись піти на моряка?

Хлопець засміявся.

- Майстерно? Я не був тут уже близько року. 

- Але ж я бачила, і впевнена це не так і легко. І як каже мій батько, якщо мозок не памятає то руки все одно привчені.

Артем посміхнувся.

- В тебе чудовий батько. 

Я посміхнулася.

- Так, він буває буркотливим але...загалом він справді найкращий.

- Хочеш поводити яхту? 

Я різко повернулася до Артема котрий дивився на мене. Він зараз серйозно?
-  Хочу, - сказала я.