Троянди

Розділ 30

Я зварила малиновий чай, а Артем за той час уже одягнув футболку. Напевно, мої вічні зупинки слів коли очі натикаються на голі груди змусили його це зробити. Хоча маленькі якісь спокусниці всередині мене і були засмучені через цю дію.

Я простягнула хлопцю градусник і по звичці сказала

- Тільки не розбий, а то будемо на дворі жити

Я ахнула.

- Ой, це на автоматі.

Артем посміхнувся ставлячи градусник під руку.

- Це ти завжди так своєму Мишку кажеш?

Я посміхнулася сідаючи поряд. Артем спер голову на руку дивлячись на мене.

- Так, У нас же завжди тільки такий ртутний градусник був. Мене ще в дитинстві як мама вчила що якщо розіб'ю, то буде смерть всім я на все життя запам'ятала.

Артем посміхнувся.

- Ти пам'ятаєш свою маму? - спитав він.

Я посміхнулася і кивнула головою.

- Так. Вона ніколи не була сумною, завжди посміхалася. Любила весну та літо, а ненавиділа зиму, тому що тоді не було квітів. Магазин у якому я працювала до роботи у твоєму офісі - її. Вона сама фактично побудувала його на пустому місці. Казала що квіти це як діти та за ними потрібно, так же доглядати як за немовлятами.

Я знову посміхнулася і глянула на Артема котрий посміхнувся мені у відповідь.

- А ти? Пам'ятаєш свого батька? - спитала я.

Артем заперечливо похитав головою.

- Я знаю що він любив мене але...немає такого що я б пам'ятав про нього. Він багато працював, щоб забезпечити сім'ю, я обожнював неділю коли першу частину дня ми разом ходили в церкву, а потім до вечора щось робили.

Мій телефон на столі завібрував і я скинула виклик Маші. Пізніше їй точно перетелефоную.

Артем пчихнув, а я хмикнула.

- Хтось здається чудово застудився.

Артем заперечливо похитав головою.

- Не можна. Немає часу, щоб хворіти. Справи самі себе не зроблять.

Я простягнула руку і чоловік витягнув термометр простягаючи мені. Брови підскочили вгору.

- Якщо ти зараз скажеш, що я вмираю то це не буде сюрпризом, - сказав хлопець посміхаючись.

- У тебе температура висока. Але не смертельна.

Невдовзі Артем сказав що хоче спати тому перемістився до ліжка.

- Я побуду тут, доки ти не заснеш, а тоді піду, - сказала я.

Артем закутався в ковдру і кивнув головою.

- Гаразд.

Я підняла свій погляд до полиць над ліжком де помітила збірки віршів.

- Можна?

- Так, можеш взяти, - відказав хлопець.

Я потягнулася до одної з книг та відкрила її.

- Ти любиш вірші?

- Ні, це Лізи. Вона в дитинстві любила їх тому я замість книжок став читати вірші.

Я скривилася.

- Не можу уявити як Ліза могла жити в цій холостяцькій барлозі.

Артем засміявся.

- Не повіриш, але їй навіть подобалося тут жити.

Я хмикнула відкриваючи книгу.

- Почитаєш мені? - спитав Артем, - Думаю так я скоріше засну.

Я глянула на нього, а тоді посміхнулася.

- Гаразд.

Я відкрила першу сторінку з віршем Симоненка. Повільно почала читати, і не помітивши як дійшла до половини книги. Артем спокійно спав закутаний у ковдру і я посміхнулася адже вигляд був у нього як у ведмедика у сплячці.

Я піднялася, щоб поставити книгу назад. Опісля тихо пішла до дивану звідки забрала чашку від чаю та помила її на кухні поставивши назад у шафу.

Артем почав крутитися коли я вже взувала свої кросівки. Я нахмурилася і все ж через хвилювання підійшла до ліжка. Шия була у маленьких краплинах поту, а я нахмурилася і присіла біля ліжка торкаючись рукою до чола.

- Артем, - прошепотіла я тихо.

Тоді підвівшись забрала із тумби градусник. Хвилювання повільно підступало до горла. Я пішла на кухню, щоб глянути в аптечку де вдало не знайшла нічого потрібного. Порившись у своїй сумці вийняла "Парацетамол". Ну, він так точно мав би допомогти. Я повернулася назад до Артема та забрала градусник поставлений раніше.

З розпачем я почала будити хлопця. Це було не так легко, але все ж він погодився випити таблетку. До третьої ночі я сиділа біля Артема котрий спав але хоча на певний час температура зникла, але дуже скоро вона повернулася.

- Ну я так не можу, я викликаю швидку, - сказала я з розпачем дивлячись на позначку 39,5

Я підвелася щоб взяти свій телефон але Артем схопив мою руку своєю і я зупинилися.

- Юля, зі мною чесно все в порядку. Просто трішки температура підскочила.

Я розчаровано сіла назад на ліжко а Артем повільно розплющив свої очі дивлячись на мене затуманливим поглядом.

- Це абсолютно не трішки, - сказала я розчаровано.

- Не варто дзвонити ні в яку швидку.

Я закотила очі. Ні, ну як маленька дитина. Я зачекала іще з пятнадцять хвилин після чого знову переміряла температуру. Артем почав тремтіти.

- Щось холодно, - прошепотів він.

- Кажу ж у тебе температура, - сказала я з повним розпачем.

- Пройде, - відказав хлопець.

- А якщо ні?

Артем гляну на мене.