Розділ 25

До кінця...ці слова Артема бриніли в моїй голові, я не сказала опісля нічого і чоловік здається також не бажав більше розмовляти. Надворі пробив грім і я здригнулася. Але, де цей кінець? І що саме має на увазі Артем? До кінця карєри, до відходу на пенсію, до зникнення цих не зрозумілих для мене вбивць чи...чи до смерті? Напевно, кожна з відповідей підходить. Я повернулася на сторону дивлячись у вікно. Очі повільно заплющилися і я поринула в сон.

Вранці пробудилася від легкого лоскоту в області шиї. Я посміхнулася. Це чудовий сон, мене так завжди будила мама. Я помалу пояала моргати очікуючи побачити її. Погляд розмито зачепився за біле волосся і...я підскочила на ліжку в розумінні що це точно не мама.

— Господи, Артем! Вдруге мене довести хочеш?

Чоловік випрямився а я потягнула ковдру на себе.

— І тобі доброго ранку. Вітаю з першим майбутнім днем на роботі котрий почнеться через пів години. І модеш радіти бо сьогодні в тебе персональне таксі.

Я закотила очі.

— Яким ще першим днем? І відвернися, я накину халат.

Чоловік слухняно повернувся до вікна.

— Ну в тебе ж була перерва. Хоча напевно маєш рацію, це радже перший день після відпустки.

— З чого ти взагалі подумав що я повернуся?

Я посміхнулася дивлячись у спину хлопця. Напевно він відчув мій погляд бо повернувся і також посміхнувся. Зараз на ньому була біла сорочка. Цікаво, звідки вона?

— Ти програла спір. Чи не памятаєш? Ти повертаєшся на роботу.

Я хмикнула. Якщо я не хочу, ти мене не змусиш.

Артем посміхнувся.

— Батько розказав мені про сад. Ти ж хочеш його повернути?

Серце забилося як шалене а я запитально підняла брову.

— Як? Я не візьму в тебе кошти. Та й там напевно вже все...зламали.

Від думки про це в горлі зявився ком.

— Ні, тільки обгородили а в середині поки що все залишилося без змін.

Я більше здивувалася.

— Звідки знаєш?

Артем посміхнувся.

— Я знайомий з власником. Можна сказати, ми друзі тому поцікавився і він розповів.

Я зігнула губи.

— Ну припустимо. Але гроші я в тебе не візьму для того щоб повернути, законно там все чисто бо ми самі продали сад. То як?

Артем хмикнув.

— Не буду ж я тобі все розповідати. Давай так, ти ще місяць працюєш зі мною і тоді я тобі все розповідаю.

Я задумалася.

— Два тижні.

Артем задумався посміхаючись

— Три. Моє останнє слово і я кажу другу нічого там не робити. 

Я задумалася але все ж кивнула головою.

— Чудово, от і домовилися а зараз ти спізнишся на роботу, моя нова фінансистко.

Я важко видихнула.

— Ви нестерпні, Артем Іванович.

Хлопець посміхнувся ідучи за мною до виходу з кімнати.

— Настільки ж як і ви вперті, Юля Максимівна

Це його Юля Максимівна прозвучало так...здається мене ще ніхто так не називав. Я пішла у ванну а Артем спустився на низ де напевно батько вже хазяйнував. Голоси підтвердили моє припущення. У ванній я швидко стала під душ, у кімнаті спочатку на зло Артему хотіла довго вибирати одяг але все ж передумала і взяла чорну майку на бретельках, поверх неї джинсовку, білі штани і озула босоніжки на каблуці. Волосся довго не думаючи вирушила і вклала у високий хвіст. Одягла сережки, намисто, два рази натиснула на парфуми і ось я спускаюся вниз.

— Я готова, — сказала заходячи на кухню де і були двоє чоловіків.

Батько посміхнувся.

— Все ж передумала. Чи цей хитрий лис переконав? — батько підморгнув дивлячись на Артема котрий йому посміхнувся.

Я також не стримала посмішки. Приємно бачити щасливого батька.

— Ні, я все ж погарячкував із звільненням. 

— Ну дивись мені. Не буду затримувати. Гарного вам робочого дня.

Я скривилася.

— Бачиш, тобі вже я набридла. 

Батько хмикнув.

— Вам дівчатам завжди не угоди. Сказав залишатися вдома, то одразу ж сказала що я не задоволений. Побажав гарного дня робочого вже позбутися хочу. Жах.

Артем не стримав свого сміху.

— Я вже до цього точно звик.

— Маєш сестру?— поцікавився тато а Артем почав помалу наближатися до мене.

— Майже.

У офісі Артем показав мій кабінет і в тому числі пояснив обов'язки. До обіду я розбиралася з паперами, а ввечері сиділа крутившись на кріслі. У двері постукали а я підскочила.

— Так...зараз скажеш що я втретє тебе до смерті налякав, — сказав Артем а я криво посміхнулася сідаючи назад.

— А хіба не так?

Артем знизив плечима.

— Ну я ж не винен що ти така "дьоргана".

Я миттю змінила свою посмішку на роздратування

— Бо в мене працюють інстинкти самозбереження. Я ж не ти, що постійно з вбивцями навпроти.

Артем закотив очі

— Взагалі то я хотів тебе на вечерю запросити. І ти не схожа на вбивцю.

Я здивувалася.

— Мене? На вечерю?

— Так. Сьогодні твій перший робочий день у новому кабінеті і на посаді новій. Хотів відзначити. А чому ти здивована? Заперечення не приймаються.

— Просто..,якось це дивно. А якщо з офісу хтось побачить?

Артем хмикнув

— У офісі ж правило, ніхто не лізе в особисте колег. І ніхто нікого не обговорює в цьому плані. Та й у нас же не побачення.

Не побачення...а це вже радже мене на секунду образило. Доки я не задала собі запитання, чому?