Розділ 20

Я сиділа на ліжку Мишкової кімнати. Спочатку думала поставити ту саму футболку й штани котрі брат від щирого серця погодився позичити Артему, мені він так легко сорочку був не віддав, але потім подумала що все ж краще я посиджу тут, у кімнаті брата в котрій точно немає того запаху риби що зараз на кухні. 

Я стояла біля вікна дивлячись на дощ котрий стікав із даху як почула тихий скрип дверей. По спині пройшовся мороз, від відчуття погляду Артема на собі. Я не чула, я відчувала як він наближається. Можливо, варто було ввімкнути світло? А то по дурному виходить, я сиджу в темній кімнаті разом з чоловіком...Справді по дурному, я повернулася але скрикнула і підскочила вхопившись за серце. Відчула дотик на своєму лікті та руку на талії. 

— Спокійно, не думав що налякаю тебе, — сказав Артем а я намагалася заспокоїтися. 

Мій погляд піднявся до нього.

— Справді, те що ти підходив до мене як злочинець до жертви, без жодного звуку мало б мене не лякати? 

А опустила свою руку автоматично скидаючи Артемову. Але, на жаль в людини є їх дві.

— Забери руку від мене, — сказала я тихо але обурливо.

Наші погляди стикнулися, мені не здавалося а я була впевнена. Він грає зі мною.

— Так зроби це сама. Змусь мене. 

Я хмикнула. Мені вистачило ступити крок в сторону щоб скинути його дотик. Котрий, визнаю, був приємним. Тепер, коли ми стояли не так близько я зрозуміла що він все ще не одягнений і єдине, що є на ньому це рушник котрий я дала коли він заходив у ванну кімнату.

— Одяг на ліжку праворуч, —сказала я і повільно повернулася щоб вийти.

— Не хочеш залишитися?

Я зупинилася і повернулася до чоловіка запитально здійнявши брови.

— Для чого?

На його губах я помітила посмішку. 

— Просто. Спорим я змушу тебе затриматися тут принаймні хвилин на десять?

Я хмикнула і підійшла ближче.

— Спір, це дитяча іграшка. Тобі давно не десять.

Хлопець посміхнувся.

— Дякую за нагадування що я старий. Але. Спір це дитяча гра коли винагорода дитяча.

Я посміхнулася кутиком губ і склала руки на грудях.

— І що ти пропонуєш?

— Якщо виграю я, ти повертаєшся до мене на роботу. Фінансистом. Якщо ж ти, то я зникну з твого життя.

— На завжди, — додала я.

Артем здійняв руки вгору погоджуючись. 

Я в цю ж хвилину розвернулася але скрикнула як почула різкий поштовх і...хвилина а я вже притиснута до шафи. І що я взагалі думала?

— Це не чесно. Фізично ти ясно що сильніший за мене, — обурилася я.

Артем навпроти посміхнувся. Він був надто близько. Міліметр, і я б поцілувала його ключиці але Слава Богу я оминала цієї можливості. Оби дві його руки були по дві сторони від мене.

— Ти не ставила жодних перепон. Потрібно було наперед продумати цю можливість, — відказав він.

Я важко видихнула.

— Я не вважала тебе настільки підступним. Думала ти чесний і...

— І?— перепитав він після хвилини моєї тиші.

— І просто чесний.

Що я хотіла сказати? Ледь не зірвалося "люблячий" але до чого тут це взагалі? 

— Ніколи не думай про людину найкраще. Завжди є щось підступне. 

Я посміхнулася, можливо він має рацію. Але я точно не чекала підступу від нього. 

— Ти не намагатимешся вибратися? 

— Навіщо? І так знаю що не в силі зрушити такого здорованя, — я сперлася головою до дверки шафи і закрила очі.

Почула тихий хмик. А й справді. Навіщо тратити силу даремно? Я не зрозуміла в яку хвилину мої губи накрила. Від здивування я ахнула але...було пізно і своєю ж неуважністю я дала нагоду Артему. Хто-хто, а він точно пильний, і цьому мені треба в нього навчитися...