Розділ 19

Повернувшись у будинок я знову лягла у тепле ліжечко і повернувшись в іншу сторону глянула на квіти. Як же я сумую за садом де їх було так багато. Я важко зітхнула і взяла телефон з подушки поруч. Зайшла у соцмережі та почала шукати вакансії на флористів. Але...як на лихо у нашому місті такого не знайшла. Тому я зайшла в інстаграм де почала гортати пости колишніх однокласників, одногрупників та зовсім невідомих мені людей. В очі впав продаж саджанців, а в голові з'явилася ідея. Я зайшла на сайт і швидко замовила все потрібне. Щастило, що один з магазинів знаходиться у нашому місті тому через дві години я вже вибігла за межі дому де забрала замовлення. Ящиків було багато, а кур'єр відмовився допомогти мені, бо ствердив що в нього і так роботи вистачає, а таких замовлень як зробила я по сотні на день. Тому...до будинку я вже все тягнула сама. 

В обід, коли сонце піднялося височенько я сперлася на лопату, котру  взяла зі старенького сараю. Чи була я шокована що вона там є? Скажу відверто, так. Бо зазвичай моєї ноги там не було. Моя посмішка збільшилася втричі якщо це можливо. Переді мною був красивий ряд свіжоскопаної землі. В мене забрали великий сад, але чому б не зробити свою клумбу? Чим не сад?

Я підстрибнула на дивані коли вхідні двері грюкнули. У вітальню вбіг Мишко. Надворі пішов дощ, і стало холодніше. Я не хотіла бути у своїй кімнаті тому сиділа у вітальні за поїданням чипсів та переглядом комедії. Не зрозуміла в яку хвилину встигла задрімати.

— Юля, Юля! Ми стільки риби зловили, — голосно сказав Мишко всідаючись біля  мене.

 Я скривилася дивлячись на кросівки брата котрі були всі у болоті. Він також подивився вниз і підстрибнув.

— Ой, я зараз роззуюся. І не помітив багнюку.

Брат почалапав до входу, а я протягнулася і піднялася вимикаючи телевізор. У вікні побачила фари від машини. Батько та Артем здається витягають улов. Дивно, що така людина як мій бос...колишній бос, погодився їхати на рибалку. Тим більше з моїм батьком. Абсолютно непотрібною йому, та простою людиною. Я відвела погляд від силуетів і покрокувала на кухню. Невдовзі у дверях з'явився батько з великим відром посміхаючись.

— Такий улов, Юля, — повторив слова батька, — Ти навіть не уявляєш. Риба сама на вудку чіпляється. Твій Артем - це прям талісман.

Я закашлялася. Мій? Я кинула на батька різкий погляд і вже відкрила рот, щоб перепитати як у дверях з'явилися ще два чоловіки. З такими ж відрами. І моя увага миттю перевелася на інше

— Татусь, навіщо нам стільки риби?

Батько скривився.

— В тебе завжди це питання.

Брат позаду засміявся. Так, можливо саме через велику її кількість я і ненавиджу цих плавунів.

— Юля, допоможи Артему ще принести сумки з машини,— сказав батько.

Я склала руки на грудях.

— Ти завжди казав, що багаж це не дівоча справа. Хай Мишко піде.

— Е ні. Мишко бере ніж у руки й зі мною готує цю красу. А сумки не важкі. Та і їх не так багато щоб ти змучилася.

Я закотила очі. Завжди так. Але все ж пішла вперед. Я ретельно оминала погляд Артема. Зараз заберемо сумки й все, він поїде і сподіваюся ми більше ніколи не побачимося. 

Ми вийшли на вулицю і я важко видихнула. Дощик не на жарт розгулявся.

— Зачекаєш тут, я візьму сумки.

Я фиркнула на слова Артема.

— Це вже ні. Батько сказав разом.

— Юля, це не дитячий садок. Ти змокнеш, ще захворієш. 

Я закотила очі.

— З такою ймовірністю як і ти. Та й взагалі, тебе не мало б турбувати моє здоров'я.

Ми досі стояли на місці, а Артем замовк.  Я не стрималася і повернула голову до нього, щоб побачити реакцію. Здається...він був розлючений. Але це не точно.

— Пішли вже, а то і сніг так випаде, — сказала я і пішла вперед, але щойно перші каплі впали на мою голову, як я відчула різкий потяг.

Моя спина стукнулася об груди Артема. Звідки я знаю? Бо навряд чи стіна може дихати. Здається, я відчуваю його серцебиття. Мокра футболка змушує мурашок бігати по моїй спині. Але я все ж опановую себе і повернутися до чоловіка.

— Здурів? Що ти робиш?

— Я піду сам. А ти чекаєш тут. І не сперечайся зі мною. Та й...я все одно вже промок.

Я закотила очі, а Артем пішов не давши мені часу навіть головою кивнути. Ну і нехай. Впертюх. Чоловік швидко біг під дощем, а я схрестила руки на грудях. Холоднувато.

Коли він був біля мене я забрала одну з трьох сумок і ми зайшли в будинок де було чутно вже поради батька Мишкові. 

— Тату, це нести у твою спальню? — спитала я.

— Так, — почула відповідь і пішла до сходів.

Артем позаду ішов здається дуже тихо тому я повернулася, щоб пересвідчитися чи він усе ще тут. Але...це було непотрібно. Ми піднялися нагору. Зайшовши у кімнату батька я поклала сумку біля ліжка й Артем зробив те ж саме.

— То ти у нас сталева жіночка? Тому образилася?

Я нахмурила брови та повільно повернулася до Артема.

— Тобто? 

— Ну... ти одна з батьком і братом. Єдина жінка у домі.

— Так, але я не розумію до чого тут робота.

Артем посміхнувся.

— Ти звикла що все має бути важко, а тут вийшло навпаки.

Я пирхнула.

— Давай ми нарешті закриємо тему роботи. Я звільнилася, все. Закінчили. Впевнена ти знайдеш іншу "веселу" секретарку. А про мене забудь. І в принципі все що зі мною пов'язане.

Я пішла до виходу і спустилася до батька і Мишка.

— Пане Михайле, щиро вдячний вам за день. Ніколи не пожалію за ці вихідні. Але ...

— Ні. Я знаю що ти скажеш, — перебив батько Артема, — Ти залишаєшся. Тому що я обіцяв, ти спробуєш рибу у моєму виконанні.

Артем посміхнувся що я побачила кутовим зором.

— Вибачте, але напевно іншим разом. Та й думаю ви втомилися.

— Артем, ти мене не знаєш. І якщо ти зараз підеш...я ображуся.

Я здивувалася наскільки скоро батько міг вподобати мого боса. Ох чорт, знову забула деталь. Ко-лиш-ньо-го.