Розділ 18

Я завмерла на місці наче вкопана. Стор, можливо мені почулося?

— Хто тут підслуховує?— я скрикнула від голосу Мишка позаду.

— Юля, щось сталося?— почула я голос батька.

Чорт. Ну дякую, братику. 

— Ні татусь, все...добре.

Я повернулася до брата і важко видихнула.

— Можеш не кричати мені на вуха? Підкрадається з заду, лякає до смерті а ще брат називається.

Мишко посміхнувся поправляючи свій блайзер. Я нахмурила брови.

— Куди ти зібрався з самого ранку? Вперше бачу щоб сонна муха встала з раночку.

Брат скривився.

— Чудове порівняння. Але, ми з батьком і твоїм босом їдемо на рибалку.

— Тобто, моїм босом?

— Ой, я переплутав. Колишнім босом. Ну все, Юля, вони мене чекають.

Брат чмокнув мене у щоку і полетів на низ а я тільки похитала головою. На низу почався шум і зливання голосів, мені вистачило розуміння, що на низу зараз стоїть Артем, щоб повернутися назад у свою кімнату.

Я лягла на ліжко і почула як закрилися вхідні двері. З полегшенням видихнула і потягнулася до мобільного. Не розумію чому від розуміння присутності Артема мені стало настільки незручно. Цікаво, він такмй же як і декілька днів назад? А чому це взагалі мене хвилює?

Я подумки сама насварила себе за ці думки а тоді зайшла в Ютуб. Думала подивитися якусь комедію. Брат з батьком і так повернуться аж у вечері. Як і завжди після рибалки. Але, про вовка промовка. Щойно я подумала про це як екран засвітився синім від виклику.

— Невже ти за декілька секунд за мною засумував? — спитала я грайливо брата.

— Я за декілька днів засумував, знаєш, без веселої секретарки так нудно, — почула я голос Артема і аж підскочила на ліжку.

Відірвавши слухавку від вуха я глянула. Та ні, Мишко.

— Юля, я на гучному. — сказав брат.

— Дякую що тільки тепер попередив, — відказала я, — То по якій темі дзвониш?

— Юля, зайди у мою кімнату і там на ліжку має стояти така шкатулка. Там насадки на рибу. Я, старий склірозник забув. — сказав тато.

Я важко видихнула.

— Ви під будинком?

— Ні ми вже відїхали але повериаємося, — почула голос Артема.

— Гаразд я винесу на вулицю.

Я скинула виклик і піднялася з ліжка. Ох ця рибалка. Ще б знала я, як ці насадки виглядають. 

Але знайти їх виявилося достатньо легко. Я вийшла на вудицю і побачила як зупиняється знайома машина Артема. Чоловік вийшов з авто. Господи, я ж на себе у дзеркало іще нині не дивилася. Уява в мене дай Боже. Тому в думках я виглядала як справжня людина яку щойно вдарили током. Але, сподіваюся все набагато краще.

Коли я наблизилася і ми опинилися один напроти одного, я нервово закусила губу і простягнула невеликий контейнер.

— Спочатку думаю, привіт, — сказав Артем посміхаючись.

— Так, привіт.

— Ти так скоро тоді втекла...я напевно повинен вибачитися. Все ж не варто було так спонтанно тобі все казати. 

Артем простягнув руку забираючи коробку в наші пальці зіткнулися. По тілу пройшовся дивний холод від чого я відсмикнула руку. 

— Справа не в спонтанності. Жаль що ти так і не зрозумів, — я помалу ступила крок назад а тоді легко посміхнулася.

— Гарного налову, — сказала я.

Артем хмикнув і також посміхнувся.

—Так...дякую.

Хлопець також ступив крок назад і я повністю повернулася до нього спиною. Я покрокувала до будинку а по щоках розлмвся дурний румянець. І від чого? Всього згадавши відчуття його кінчиків пальців на моїй руці. 

— Юля! — я різко повернулася.

Артем уже стояв біля дверей і відчинив їх. Його одна рука лежала на даху машини.

— Я не підписав заяву. Так що...ти можеш повернутися на роботу з понеділка.

Я хмикнула.

— Навряд чи. Я зробила своє рішення...

Чоловік кивнув головою і сів у авто а тоді машина зрушила з місця а я повернулася у будинок. А можливо я надто спалахнула...?