Розділ 15

Я здивовано дивлюся на Артема, котрий зараз взяв чашку і відрив кави. В виглядав так, наче зараз не сказав що в його двадцять...стоп. А скільки ж йому тоді років? Якщо в нього є дорога донька. Я думала, що він приблизно мого віку. Але виходить, зовнішність може бути ой яка обманлива.

— Що? Враження що перед тобою не чоловік а мавпа якась сидить з банком, — сказав він запитально піднімаючи брови.

— Скільки...скільки вам років?

Чоловік мимохіть посміхнувся перед тим як відповісти.

— А скільки ти б дала?

Я закотила очі.

— Це не торгівля на ринку. Якщо у вас є донька, значить ви були одружені. Якщо її сукня мого розміру і росту, то вона точно не немовля. А це, вибачте, неприпустимо . Я знаходжуся в квартирі одруженого чоловіка. Нехай, можливо розлученого, але мені не потрібно щоб потім ваша донька подзвонила мені з словами, ви зруйнували мою сім'ю!

— Все сказала? Можливо присядеш?

Я важко видихнула. І не зрозуміла миті коли підскочила на ноги. Але зараз я не послухала Артема а вперто стояла. Він закотив очі.

— Гаразд, ти сама напросилася.

Я ахнула коли його долоня потягла мою руку вниз і я опинилася на колінах у чоловіка. Мої очі збільшилися від відчуття під своїм боком напружених м'язів. Чорт. Спочатку коли я розглядала його прес, точно не думала що в той же день і побуваю так близько біля чоловіка.

— Відпустіть мене. Це не...

— Знову скажеш, що це неправильно? Я помітив що це твоє улюблене виправдання. Правда, відкрию тобі великий секрет. В світі ніхто не сортує все за правилами. Є те, що ти зробив. І є наслідки. А ось вони вже і є, позитивні та негативні. І зараз я не бачу негативу в тому що зробив. Насправді, відчувати  тебе на моїх колінах це тільки задоволення.

Я не стримала обуреного видиху.

— Що на рахунок дружини?

Чоловік посміхнувся кутиком губ.

— Ревнуєш?

Мої очі збільшилися і я глянула прямісінько в Артемові.

— Я? Ревную?

— Ти казала мої попередні слова, — знову ця ідіотська посмішка.

— В мене немає причин для ревнощів. Ви мій бос. Про яке ревнування взагалі мова? А ви просто обводите відповідь і не відповідаєте. Одже у вас є дружина. І вона може все неправильно зрозуміти якщо зайде у квартиру. І до того  ж, є факт що ви мені збрехала. І взагалі. Ми спізнитися зараз на роботу. А перевірка випише за це чудовий штраф. Начальник, головний директор і спізнився на роботу.

Я різко встала вивільнюючтсь від Артема. Гаразд, біля нього було набагато краще та тепліше. Я попрямувала до дверей і озирнулася. Артем і досі сидів на дивані слідкуючи за мною. 

— Ви ідете?

Чоловік ще секунду розглядав мене наче якогось серійного вбивцю а тоді піднявся. 

— І знову це "викання".

Ми вийшли з квартири.

— Їдеш на ліфті, — мене обурило що це було не запитання з сторони Артема, навіть не ствердження.

Він сказав, як відрубав. Його тон не був доброзичливим. Це був наче наказ. Здається, наші дружні відносини які так гарно тривали вчора зіпсувалися на рівному місці. Але, я з своїм характером промовчала б? Гаразд, ми не у офісі і робочий день ще не почався.

— Не дуже то й хотілося. Пішла б я драбиною одруженим чоловіком аж стільки поверхів, — сказала я йому гордо піднявши голову. 

Я розвинулася до ліфта. Нестримавши свого ниття я погурила голову.

— Гаразд, доведеться іти. 

— Невже захотілося?— спитав Артем сходячи з першої студентки.

Я не стрималася і закотила очі.

— Ви читати вмієте? Нап сано ж, ліфт не працює. А застрягти у ньому не дуже хочеться. 

Чоловік хмикнув. Здається, хтось образився на мене. Але за що?

Перший поверх ми пройшли мовчки, на другому на супроводжувала якась муха. На третьому я вже важко видихнула намагаючись привернути увагу. А на п'ятому все ж не стрималася.

— Чому ви не користуєтеся ліфтом? 

— Коли він поламаний, ним ніхто не користується. Як ви сказали, бажання застрягнути там не проявляється.

Я закотила очі.

— Але ж вчора він працював. І все ж ви піднімалися пішки.

Чоловік не відповідав. Я думала, він знову відсторонився але коли ми зупинилися щоб перепочити він глянув на мене.

— У мене клаустрофобія. Боюся закритих приміщень.

Я вражено підняла свої брови.

— Думала, такі чоловіки як ви нічого не боїтеся.

— Чому?— ми знову рушили, — У всіх є свої страхи. В когось їх навіть більш ніж багато. Наприклад, страх втратити сім'ю або ж роботу, ну або статки коли ти сам їх заробляв. Хтось боїться темряви, хтось сцени ну а я просто боюся малих приміщень. 

— Це у тебе з дитинства?

Чоловік посміхнувся.

— Знову перейшла на ти. Вже не боїшся ревнощів дружини?

Я нахмурилася.

—Юля, я жартую. І ні це в мене не з дитинства. Навпаки. Коли я був малим то часто влітку приїжджав до бабусі в село. Там було достатньо багато місць куди я полюбляв лазити. І всі вони не були великими. В мене була хатинка в дереві. Склад машинок на другому поверсі сараю куди ніхто не вилізав, ну а іще печера. Я часто ходив з кузином до річки. Всі думали що ми просто розважаємося але там була невелика непримітна тріщина між скалами. Одного дня ми туди залізли і від тоді...це була наша таємна база. Непримітна для всіх і краще місце для нас. А після своїх п'ятнадцять...я перестав лазити малими тріщинами у скелях, заходити в малі приміщення і загалом знаходитися в кімнаті меншій за велику. 

Я важко видихнула.

— Жаль. Можливо колись ви іще побуваєте у тих місцях...

Чоловік заперечливо похитав головою а його зір помутнів.

— Ніколи...цього більше ніколи не станеться.