Розділ 9

Господи, я зараз вилядаю настільки ідіотсько. Не вистачало щоб іще в кабінет хтось зайшов. Не життя а казка. Я ніяково підняла погляд до Артема котрий і досі тримав мене. Наші погляди зустрілися. 

- Я звільнена? - спитала я тихо а хлопець за секунду голосно засміявся.

Він забрав руку, я проігнорувала відчуття коли подушки пальців торкнулися резинки моїх чорних трусиків. Так і знала що білизну треба більш ретельно добирати. 

Я миттю схопила краї колишньої спідниці щоб і та матерія котра залишилася не впала до землі.

- Вибач. Звільнена? - спитав він перестаючи сміятися а тоді повернувя спиною

- Вибач, - сказав він втамовуючи черговий напад сміху.

Ні, звичайно ж якби я зараз, у перший день роботи не стояла перед розбитою чашкою від кави, котра на смак була точно не найкраща, у порваній спідниці і майці, на білому фоні якої розлита рідина була як велика калюжа серед рівної дороги, то я б також посміялася. 

Чоловік нарешті заспокоївся і повернувся до мене хитаючи головою. Я бачила як він кусає щоки щоб знову не розсміятися.

- Я не бачу причини тебе звільняти. А зараз давай роздягайся.

Мої очі збільшилися вдвічі.

- Здається, я скоро сама звільнюся. В нас було тільки дві зустрічі а я вже чую цю фразу вдруге.

- Ну...зустрічей було три. Я пам'ятаю випадок у відділку. І вчора я не казав нічого на рахунок "Роздягайся". І ти думаєш взагалі не про те. Я маю запасну сорочку. Одягнеш її.

Я на хвилину замовкла.

- Але ж це неправильно. Це ваша сорочка!

Чоловік хмикнув.

- Звісно моя. А ти зараз стоїш у вже зіпсованому одягу. Хоча...цю ганчірку важко назвати одягом, - вказав він на червону тканині котру я зараз відчайдушно стискала. 

Чоловік підійшов до шафи і вийняв звідти білоніжну сорочку і ремінь. Дивне поєднання.

- Ось. Візьми.

- Ні. Я не можу, - заперечила я.

Артем починав відверто злитися.

- Юля, ти зараз стоїш переді мною фактично в одній білизні. До кінця дня, ще ой як далеко. У мене в планах за годину зустріч. Половина офісу це одні чоловіки. Думаю, їм буде дуже весело подивитися на тебе. У перший робочий день. І до того ж, я не розумію чому ти не взяла прості шорти і футболку разом із кросівками. Це виглядало б більше схоже на тебе. Тому зараз не викручуйся а візьми цю сорочку. Вона принаймні не брудна і не порвана. А ремінь просто защипи на талії і ніхто не здогадається що це сорочка а не сукня.

- Але ж вона ваша...

Я все одно виправдовувалася. Ну скажіть, хто ходить в офісі у сорочці власного боса? До того ж я проста секретарка.

- Ну вибач, я забув що у світі сорочки ношу тільки я і до того ж вони підписані невидимим для мене чорнилом.

Я ледь посміхнулася і все ж ступила крок забираючи річ із його рук. Він також посміхнувся.

- От і чудово. Я іду до свого заступника, ти за той час переодягнися. І будь ласка, завтра обійдися без виходу із твоєї зони комфорту.

Я нахмурила брови.

- Звідки ви знаєте який одяг у моїй зоні комфорту?

Він прикусив нижню губу.

- Я бачив тебе у відділку. До того ж я привозив свою тітку до твого квіткового саду, вона купляла букет. От і зробив висновки.

Він швидко плосміхнувся і пішов до виходу. Двері за ним зачинилися а я важко видихнула роззираючись. Я пішла до шафи та стала за нею, а раптом хтось зайде до кабінету а тут я. Мої рухи були швидкими. Знявши вже спорчену білу майку я одягнула сорочку Артема. Як він і казав, завязала пасок на талії. Сорочка була насправді довгою, хоча і не такої довжини як я б хотіла але все ж трохи нижче бедер сягала. Я забрала свій уже не одяг і взявши на коридорі мітлу замела залишки чашки і сіла на своє місце Артем повернувя уже із якимось чоловіком.

- О, нова секретарка. - сказав той весело посміхаючись мені.

Я відповіла на помішку. 

Чоловіки зайшли у приміщення а я за ними.

- Бажаєте чогось? Можливо кави чи чаю?

Присутні сіли за стіл. Я бачила як погляд Артема пройшовся моїм тілом. 

- Я б кави випив, - сказав відвідувач.

- Мені просто води, - відказав Артем.

Я кивнула головою та вийшла. 

Спустившись на потрібний поверх я підійшла до шафи, і знайшла склянку і кружку. Коли кава і вода опинилися у посудинах. я взяла тацу та поставила  їх туди. І...точно. Я ледь знову не забула про цукор. Так, як я не знала потрібну кількість то взяла у стіках і поклала біля кави. 

В кабінеті  поставивши все я вже розвернулася як почула звернення до себе.

- Юля, ти по освіті економік. Можливо допоможеш?

Я повернулася та глянула на Артема.

- Звичайно ж.

А могла я відмовити? Він ж мій бос.

***

Схоже, сьогодні точно всесвіт знущається з мене. Робочий ден закінчився, я попрощалася із Артемом і пішла. Він сказав, що ще має одну справу. Я ж вкотре подякувала за сорочку. Коли я вийшла із офісу, небо затяглося чорними хмарами. Тільки змокнути мені і не вистачало. По дорозі я викинула спорчений одяг у смітник а доходячи до автобусної зупинки заклякла. Автобус щойно поїхав. Чудово. Я важко видихнула та вийняла телефон. Наступний - останній буде через пів години. Схоже, небо не стримає своєї сили до того часу. Я сіла на лавочку, і важко видихнула. Чим мені зайнятися? Я знову вийняла свій смартфон та  завантажила гру. Складати кубики не так і нудно. Напевно. 

На дашок, над моєю головою впали перші краплини дощу. На дворі стало темно, наче насунулася ніч. Неподалік небо прорізала блискавка і я здригнувшись набрала батьку повідомлення щоб не хвилювався і вимкнула телефон. Звичайно ж, не вистачало щоб мене іще грім побив. У прямому сенсі слова. Я важко видихнула. 

Дощик, ну ти знав коли випасти. Не можна було вчора, або ж принаймні завтра. Ну в крайньому випадку, в час коли я вже буду лежати у своєму мякому ліжечку. 

Я аж підскочила коли машина засигналила. Погляд впав на білий Jeep Renegade. Скло опустилося і я побачила обличчя Артема.

- Сідай підвезу, - прокричав віг щоб було чути попри зильний дощ.