Розділ 1

- Ми повинні продати наш магазин. Борг надто великий. Це кінець. - батько змучено опустив погляд до столу.

- Ні. Це…ми не можемо так вчинити. Давай візьмемо кредит. Я попрошу у друзів у борг. Ми не можемо продати його. Мама…вона б іще раз померла, якби про це почула. - сказала я хитаючи головою.

- Юля, ти знаєш, що я не в захваті від цього рішення. Але немає іншого виходу. Ти вже не маленька. Сама все розумієш. Зараз, продаж - це найкращий варіант.

Я важко вдихнула та видихнула. Ні. Я буду гризти землю, збивати руки до крові, але нізащо не віддам цей маленький дім мами.

Квітковий магазин. Єдиний настільки великий сад за розмірами та асортиментом. Моя робота. Моя душа. Вся я, одразу ж після навчання у економічному віддалася йому. Мама працювала над цим магазин надто багато часу. Вклала в нього надто багато сили, щоб зараз батько просто взяв, і продав його через не малий борг банківській компанії.

- Я піду до себе. - промовила я встаючи з-за столу.

Батько не відповів, а я піднялася на другий поверх де знаходилася моя кімната. Вийшла на балкон та сперлася до перил. Вечір. Практично ніч, адже на годиннику десята. Мені завжди подобалася ця пора. Така спокійна. Без жодного шуму та метушні. Тільки поодинокі світлячки котрі пускали машини відбивалися з далеку.

У свої двадцять чотири я відчувала, як пахне відповідальність та всі принади дорослого життя. Моя мама померла, тільки коли мені було одинадцять. Вона надто сильно перенавантажувалася у квіткарні за день, через що сталися передчасні пологи. Мій брат вижив, хоча є надто хворобливим та вразливим, а мама померла.

Напевно, в той момент єдине, що тримало батька це ще зовсім маленький син та я. Він кохав її. Я можу тільки мріяти зустріти чоловіка, з яким у мене будуть такі ж стосунки як в моїх батьків. Навіть після дванадцяти років шлюбу вони все ще дивилися один на одного з якоюсь любов’ю. З особливою любов’ю. А зараз, через тринадцять  років, батько не одружився і залишився вірним моїй матусі.

Думаю, за розповіддю можна зрозуміти, що батьки віддані один одному. А продаж магазину…це наче перекреслення всієї їхньої любові.

Я і досі пам’ятаю, наскільки сильно мама раділа кожній квітці в ньому. Скільки часу проводила там, намагаючись все вдосконалити. Після її смерті батько продовжив цю справу. Я після школи не лінувалася іти й допомагати йому не зважаючи на втому та домашні турботи з меншим братом. 

Я відірвалася від роздумів, через різкий дзвінок мобільника. А була це, на превелике диво, мама одного з однокласників Мишка.

- Доброго вечора. - привіталася я, щойно відповіла на дзвінок.

- Для вас можливо добрий, а для мене і не дуже. Ви, спробуйте пояснити. Чому, я виховую свого сина порядною людиною, вихованим, ввічливим і милим хлопчиком. А такі як ваший, бере і розбиває йому губу? Де таке бачено?

Я ледь стрималася від обуреного видиху.

- Я поговорю з ним.

- Та ви що. А тут уже ні. Я викликала поліції. Нехай цього малого розбишаку заберуть у відділок. Я не буду терпіти таких вибриків. Нечувано…

- Яку поліцію?

- Міську. Вони вже в дорозі. Я покажу вам, як це. Нападати на Євтушенків.

Я ледь стримала свій крик, коли ця мамочка скинула виклик. І куди мій брат уже вляпався? Я ледь не занила з своєї змученості. Цілий день провела в магазині, потім додому готувати вечерю. Хвала, що зараз перший місяць літа, і не потрібно ще й домашку Мишка контролювати. Тоді ця розмова з батьком про продаж такої дорогої для мами і тепер всієї нашої сім’ї квіткарні, і на додачу Євтушенки.

Не те, щоб я схвалила вчинок брата, котрому тільки тринадцять, але по досвіду я спочатку повинна поговорити з братом і вияснити як це відбулося. Бо надто часто буває так, що саме сини таких матусь якось починають бійку а в результаті ще й білими овечками стають.

Тому, я швидко схопила свою сумочку вкидаючи туди телефон та гаманець, і спустилася на перший поверх де взувала босоніжки.

- Ти куди? Міша знову щось натворив? - спитав батько.

- Ні. Я вирішила прогулятися.

Так, я вже давно не розповідаю батьку про всі проблеми брата з однолітками. Рік тому, в нього стався надто недоречний інфаркт. Після цього, ми з братом старалися берегти його серце та дотримуватися стабільного спокою.

Я вийшла з будинку закривши за собою браму, та швидким кроком попрямувала на автобусну зупинку де заскочила в першу ж маршрутку. Вже за декілька хвилин я переступила поріг відділку. Щойно я опинилася всередині, як почула голос брата.

- Юля, я тут.

Я повернулася і побачила як брата за руку тягнуть чорт зна куди.

- Стояти. Куди ви його ведете? Він неповнолітній. - звернулася я до юнака котрий тримав за руку брата.

- А ви йому хто?

- Сестра і опікунка.

Після того, як рік тому стан батька колихнувся, я оформила опікунство на брата. Адже, якщо не доведи Господи, батько вирішить злягти, то брата можуть забрати до дитячого будинку. А так, ми всунули цю проблему завчасно.

- А як ви за ним дивитеся? Прийшла заява. По закону я повинен його заарештувати. - сказав юнак.

- По закону ви не маєте жодного права вирішувати щось. Затриманий не є повнолітнім. Тому всі проблеми вирішуються з опікунами або ж батьками. Заява, яку ви прийняли це звичайне хуліганство. Якщо воно навіть і було. Максимум, це штраф а мінімум попередження…

- Жіночко, не вам мене вчити. - перебив він мене а я вже почала ще більше заводитися.

- Пані має рацію. По закону ви не можете забирати юнака. - почула я спокійний голос позаду.

- А ви хто? Батько?

Я повернула голову назад і побачила високого, напевно на голову вищого за мене зараз чоловіка. Він потягнувся до внутрішньої кишені свого піджака і вийняв з відти посвідчення.

- Я захисник закону. Тому негайно відпустіть хлопця. Щоб раптом не натрапити на звільнення. А якщо вашому начальству різко спотербить перевірити камери спостереження. І вони, раптом натраплять на відео де жіночка, котра привезла цього юнака суне вам папір у кишеню?