Глава 2: Між світами

Вдома було тихо. Надто тихо.

Аліса зачинила двері, сперлася на них спиною і довго не рухалась. Її пальці стискали лямку рюкзака так сильно, що побіліли кісточки. В голові стугоніло одне: він був тут.

Не у сні. Не у її уяві.
На вулиці. Реальний.

Але... як?

Вона дістала телефон, перегорнула галерею — нічого. Жодного фото. Камера не спрацювала, хоча вона думала, що встигла натиснути. І все одно: вона його бачила.

Знявши куртку, вона відчула щось дивне — у внутрішній кишені щось шаруділо. Обережно засунула руку й витягнула... пелюстку.

Темно-бордова. Оксамитова. Трояндова.
Холодна на дотик.

Вона не пам’ятала, щоб клала її туди. І водночас — була певна, що ця пелюстка не звідси.

На зап’ясті, там, де він торкався її уві сні минулої ночі, залишилась тонка лінія. Як подряпина. Як слід.

Аліса сіла на ліжко. Її погляд повільно ковзав стінами кімнати, знайомими до болю, але зараз — майже чужими. Вона витягла пелюстку на долоню і довго на неї дивилась.

Ще трохи, і ти залишишся.

Ці слова прозвучали в голові так ясно, що вона здригнулась.

Вона не знала, що гірше: думати, що вона сходить з розуму — чи вірити, що все це правда.

Я не повинна засинати...

Та в глибині душі вона вже знала — вона засне.

Бо він знову чекатиме її з того боку.
***
Цього разу вона не пам’ятала моменту, коли заснула. Не було ані подушки під головою, ані тепла ковдри. Просто — темрява. Без початку. Без кінця.

І тиша.

А потім — світло. Бліде, тьмяне, наче світіння місяця крізь воду. Вона стояла босоніж серед саду, якого не бачила раніше. Земля була м’якою, майже живою. Навколо — троянди. Тисячі. Темні, зловісно красиві. Їхній аромат зводив з розуму — не солодкий, а густий, гіркуватий, як спогад про щось втрачене.

— Ти прийшла, — пролунав голос за спиною.
Не різкий. Не гучний. Але в ньому було щось... остаточне.

Вона обернулась. Він стояв просто серед троянд, так спокійно, ніби завжди був тут.
Його обличчя було не з цього світу — ні ідеальне, ні страхітливе, просто надто справжнє. У темному одязі, з тінню на обличчі, з поглядом, у якому — всесвіт. І порожнеча.

— Це не сон, — прошепотіла вона.
Він кивнув.

— Тоді де ми?

Він дивився на неї довго, а потім сказав:
— На краю.

— Краю чого?
— Тебе.

Аліса зробила крок назад. Земля під ногами ледь здригнулася. Небо над нею було схоже на воду — темне, глибоке, без зірок. Вона відчувала, що її тіло тут — не зовсім її. Легке. Пухке. Нереальне.

— Чому я приходжу до тебе? — запитала вона.

Він не одразу відповів. Потім підійшов ближче. Його пальці майже торкнулись її щоки — ледь, як дотик повітря.

— Тому що ти вже почала забувати, як виглядає світ без мене.

Аліса заплющила очі. Вона відчула: його дотик справжній. Холодний. Приємний. Сумний.

— Якщо я залишуся… — прошепотіла.
— Ти вже залишаєшся.

У наступну мить троянди довкола почали ворушитись, наче дихати. Їхні пелюстки закручувалися, наче відкривалися портали. Вітер пронісся садом — із запахом темної води, гнилої землі… і чогось рідного.

Аліса зробила крок уперед.
І раптом… прокинулася.

Вона лежала на ліжку. Сіра світанкова тиша заповнила кімнату. Її тіло — втомлене. Але… пальці на щоці досі ніби відчували холод.

На її подушці лежала пелюстка.

І цього разу вона була волога.